Розділ 6.Таємниці життя Ізабель.

Ізабель була єдиною дочкою прем'єр-міністра. Багатий одяг, красиві кімнати, столи, ломлячіся від їжі, нескінченні кавалери, все це забезпечив він їй. Але змалечку вона відчувала, що не вписується в цей світ. З восьми років вона почала тренуватись із мечем. Батько дозволив, бо дуже любив її, але й гадки не мав, що це захоплення може вирости в дещо більше. Він раніше думав що то дитяча забавка та й все. Але в глибині душі Ізабель знала: її тягне до вод, до кораблів, до вільного моря. Часто чула за спиною: «Леді, а поводиться, як піратка!» — і ці слова були для неї компліментом. Хоча для любої іншої леді це було б образливо. 
А її батько забороняв навіть підходити до води. Скільки вона не просила його щоб він взяв її з собою на борт він ні в яку не погоджувався. І коли вона заводила розмови на цю тему майже завжди це ледь не доходила до сварки
—Тобі краще не знати, що там, у водах, — завжди повторював він.
І як не дивно ці слова зводили її з розуму.
У такі моменти вона тікала в батьків кабінет і нишпорила в шухлядах, шукаючи відповіді. Книги, легенди, карти, документи — усе, що стосувалося морів та легенд, вона перечитувала до дір.
Одного дня вона знайшла старі документи. Її увагу привернув папір про зміну її прізвища на Спаркл. 
—Що це таке? Я ж не.. —подумала вона та коли вгледіла ще й аркуш, захований між звітами дістала і його. Папір тремтів у її руках.
"Її мама померла. Врятуйте її, прошу всім серцем. Її ім'я — Ізабель." 
Було написано чорним як смола чорнилом та почерком якого вона ще не бачила в жодному листі. Навіть подібного ніколи не зустрічала. Та все ж він був найелегантнішим з усіх що їй доводилося бачити за все життя. 
Вона сіла, ні провалилася в крісло від шоку та відчуваючи, як серце калатає в грудях. Стільки всього звалилося на неї за останні дні. Тепер ще й вона дізнається що не рідна своєму батьку.. 
— Що це таке?.. — прошепотіла вона сама до себе ще не оговтавшись від шоку.— Це... Це про мене?..
Її долоні тремтіли. Вона перечитала записку знову. І ще раз. І ще. В голові здійнявся справжній шторм. Якщо це правда... то я не рідна донька мого батька?.. Тоді хто моя рідня? І чому мені ніхто ніколи нічого про це не казав.. Невже все моє життя це суцільна брехня? — крутилися в голові питання, на які мала відповідь лише одна людина. Її батько. З яким, як на зло, вони посварилися недавно.
— То що мені робити? — питала вона себе, втупившись поглядом у записку. Та не встигла вона й скласти плану, як тієї ж миті двері з грюкотом відчинилися. У кімнату увійшов батько. Побачивши записку в її руках, він зупинився у пройомі дверей ніби вражений блискавкою. Лице його стало блідим, як крейда. 
—Що ж... Ця розмова була неминучою, — промовив він після короткої тиші. — Я не знав, як сказати тобі все це всі ці роки... Але тепер тобі дев'ятнадцять, і... я думаю, ти готова. Ти хочеш почути правду про своїх батьків? — продовжив він, ніби й забувши, що вони були в сварці. Ну звісно вони помирились..Напевно.
Ізабель повільно кивнула, стискаючи аркуш у пальцях. І чекаючи відповідей.
— Дев'ятнадцять років тому тебе підкинули до нас на борт, з цією самою запискою, — він показав на її руку. — Це сталося вночі. Один із моїх людей, хлопець на вахті, побачив фігуру — чоловіка в чорній куртці, та обірваний капелюх із орнаментом черепа. Людей з такими капелюхами прийнято ідентифікувати як піратів. 
Ізабель затамувала подих.
— Він підкинув тебе ще дитиною на урядовий корабель. І зник. Я... я не міг тебе залишити. Ти була зовсім маленька, і саме тоді я втратив дружину... Вона померла при пологах доньки. Доньки, яка так і не побачила світ. І я... я вирішив дати цей світ тобі.
Ізабель мовчала. Тисячі думок крутилися в її голові. Від цього звалу інформації вона відчувала клубок в горлі.Батько її розумів тому не поспішав говорити. Не кожен день дізнаєшся що твій батько не твій а рідний можливо пірат. Мертвий пірат.

—То це правда?.. — нарешті заговорила вона—Я не твоя рідна донька?.. — запитала вона, звівши брови ще досі не вірячи всьому що твориться з її й так заплутаним життям. 
— Ні. Але... ти для мене стала більше, ніж могла би стати будь-яка кровна дитина, — чесно відповів він.
Тиша.
Очі Ізабель блищали. Її погляд вперше за довгий час був глибоко розгубленим. Настільки що вона не знала що й думати. А найголовніше що робити далі. 
— Роберт... — тихо повторила вона. — Пірат...
Вона закусила губу. Батько кивнув, сумно, але з розумінням.
— Я давно хотів тобі сказати, але боявся, що коли скажу — втрачу тебе.
Ізабель вдихнула. Її голос затремтів:
— Ні, тату... Ти ніколи мене не втратиш... Але тепер я нарешті знаю, хто я.
Вона ще не знала, що робитиме далі — але щось усередині змінилось. Запала незручна тиша. Та її урвала покоївка, що влетіла в двері з листом в руках. Ізабель з батьком обернулися до засапаної покоївки зі здивованими поглядами.
— Вибачте, що так увірвалася, — перепросила вона, усвідомивши, як виглядає з боку, та нервово поправляла сукню.
— Нічого, Ені, продовжуй, — заспокоїв її батько Ізабель. 
Ені підійшла, передавши йому листа.
— Підозрюю, що це запрошення на бал, — сказала Ені.
Міністр відкрив листа, звідки й випало... Запрошення. І, так як і казала Ені, це було запрошення на той чортів бал!
— Чудово! Просто чудово! В мене й так мало проблем і турбот, а тепер іще й це, — подумала Ізабель. Вона бачила вже стільки цих запрошень на бал, що й за кілометр його впізнає. Їх завжди запрошували ледь не на кожен бал через титул батька і її титул незаміжньої молодої леді. Ну знову ці кавалери, світські розмови, та фальшиві посмішки. 
— Можеш йти, Ені, — наказав їй мілорд.
І за мить вона вийшла, залишаючи її з батьком знову на самоті. Батько ще раз пробігся очима по тексту запрошення. Важко видихнув, перевівши погляд на Ізабель.
— Родина лорда Брауна запрошує нас на завтрашній бал ввечері, — повідомив їй батько і якось дивно на неї дивився. В нього був завжди такий погляд, коли вона йому щось не договорювала, а він вже це знав з чиїхось вуст.
— І що? Вкотре змусиш мене піти на бал?
— Я взагалі здивований, що вони ще хочуть мати діло з нами. Після того, як ти в нього ножем кинула.
По Ізабель пробігся мороз поза шкірою.
— Звідки він дізнався? А ну, звісно, той покидьок вже встиг поскаржитися. Але чомусь на мої скарги ніхто не реагує! — сердито подумала Ізабель. І ці бали, клятий лорд та ще й мій батько не мій рідний, а рідний взагалі, можливо, пірат, якого повісили! Ні, це вже все занадто, як для двох днів. Так, подумаю про це завтра. Або післязавтра. Або після-післязавтра. А краще не думати взагалі ні про що. Батько бачив, що вона мовчить, тому сам дав відповідь на її питання, яке було в неї в думках.
— І, як ти вже встигла подумати, ні, він не скаржився на тебе. Хоча мушу визнати, на його місті я б зробив протилежне. Одна зі слуг якраз в той момент проходила повз. І до смерті налякалася.
— Ну, лякати я хотіла точно не її, — під'юджувала йому донька.
Батько ледь втримався, щоб не продовжити читати моралі своїй доньці. Та вже й так звечоріло і на неї стільки всього звалилося за ці кілька днів, що він просто сів в своє улюблене крісло біля каміну, який тепер не топлять, бо літо на дворі. Він спершись ліктем об різьблене дерев'яне бильце крісла, закрив обличчя долонею і сказав:
— Можеш повертатися до своєї кімнати.
Вона теж більше не хотіла ні сваритися, ні взагалі з кимось говорити, тому мовчки кивнула й пішла, обережно зачинивши двері та залишаючи батька в важких роздумах про неї та її життя.