Розділ 5.Кинджал і лорд

Ізабель забрела у свою кімнату,зачинивши за собою двері плечем — із тією рішучістю, яку зазвичай мають лише втікачі з в’язниці. Як тільки залишилася наодинці, витонченість зникла: вона майже закричала від радості, стрибнула в центр кімнати й закрутилась, мов шалена балерина, перед дзеркалом.
— Я вільна-а-а!.. Ну, майже, — додала вона вже з меншим ентузіазмом, зупинившись і глянувши на себе в дзеркало, де корсет щільно стискав талію.
Вона рвучко відчинила вікно — і вдихнула свіже повітря на повні груди. У кімнату залетіло двоє золотистих птахів, весело цвірінькаючи. Вони закружляли під стелею. Ізабель мрійливо подивилася на них, і подумала от би й мені так… бути вільною в морі. На кораблі. З кимось… ну, може, з піратом? — промовила вона напівжартома, напівзахоплено, а тоді з хриплим смішком додала: — От серйозно. Я була б не проти, якби мене викрав якийсь гарний пірат.
Вона з усмішкою впала на ліжко, закинувши руки за голову, і дивилась у стелю, де кружляли ті самі пташки. Стрічки з корсета розлетілися по подушках, ніби здалися в бою. Лежачи так, Ізабель поволі почала розв’язувати їх, зітхаючи з кожним звільненим вузликом. Нарешті вона почала відчувати себе живою, а не прикрашеною лялькою.
Та саме в цю мить хтось обережно прочинив двері. Скрип замка був тихим, але для Ізабель — наче грім серед ясного неба. Вона схопилася, прикриваючи груди руками й спалахнула обуренням.
— Я тебе шукав, — озвався голос лорда.
— І що, знайшов? — вїдливо відповіла вона, повертаючись. — Не бачиш, що я гм зайнята?
— Вибач, тебе довго не було… — промовив він і вже хотів щось додати, але помітив пташок. — Ой, кляті птахи! — розмахуючи руками, він змусив їх вилетіти, а потім зачинив вікно з таким виглядом, наче врятував її життя.
— От клятий лорд! — подумала Ізабель. — Де не з’явиться — все по-своєму робить ще й без дозволу!
— Тобі, гм, допомогти? — запитав він, киваючи на корсет.
— Е-е… Ні, сама впораюся, — відповіла Ізабель, її усмішка була рівно настільки ж м’яка, наскільки і небезпечна.
Якщо б погляди могли вбивати, лорд уже лежав би на підлозі, з пташками над головою, що співали реквієм.
— Як хочеш… Ти будеш моєю дружиною, і ти цьому не завадиш, — промовив лорд, роблячи крок ближче.
Ізабель  відступила на крок.
— Серйозно? І хто тобі це сказав? Мій батько? — її голос зірвався на гнів. — Та за такого, як ти, я й під дулом пістолета не вийду заміж!
Слова вирвалися з неї, як грім і  на обличчі горіла зухвала впевненість.
Лорд навіть не моргнув. Наче її слова пройшли повз нього, мов вітер повз камінь.
— А знаєш, чому я вибрав тебе, а не будь-яку іншу дівчину в окрузі? — спитав він з легкою, ледь глумливою усмішкою.
— Боюсь, навіть уявити, — відказала Ізабель, схрестивши руки на грудях.
— Бо ти — єдина, яка не звертала на мене уваги лише дружила зі мною.І саме через це… я закохався. Ще в дитинстві, — додав він і вперше говорив не насмішливо, а майже щиро.
Ці слова вдарили її зненацька. Вона відкрила рота, аби щось відповісти — та замість цього перед очима, мов тінь, промайнули спогади:                           Їхня перша зустріч… її реверанс, його уклін… і дитячий сміх. Сонячний день у саду. Вона, сміючись, тікає поміж кущами троянд, а за нею — той самий хлопчик. Маленький лорд. Він падає, а вона повертається і допомагає піднятися. Вони билися дерев’яними шаблями, їли суницю з долонь одне одного.Як тоді вечорами весело було тікати від гувернанток…  А ввечері батьки сміялися: "От виростуть наші діти і одружаться. Ще згадаєте мої слова!" — Ізабель тоді посміхалася. Вона навіть вірила в це.
А потім він переїхав. І зв’язок обірвався — як стрічка на вітрі. Він змінився. Сталися роки, війни, титули, обов’язки… і тепер стояв перед нею зовсім інший чоловік.
— Закохався? — повторила вона, і в голосі прозвучала гіркота. — Людина, яка кохає, не поводиться так, ніби я її власність. У дитинстві ти був нормальний, але зараз... Зараз ти останній, за кого я б вийшла заміж. Краще вже за п’яницю… чи пірата.
Лорд знехотя посміхнувся — так, наче її слова його лише зачаровували ще більше.
— І ти хочеш сказати, що нічого не відчуваєш? Ні тепер, ні тоді? Я ж пам’ятаю, як ти тоді мене обняла… — його голос став м’якшим, але погляд — наполегливішим. — І це продовжиться. У шлюбі.
Він зробив ще крок. Ізабель відступила, серце закалатало.
— Іще один крок — і я не знаю, що з тобою зроблю! — попередила вона з викликом.
— А ну, спробуй, — прошепотів він, нахилившись ближче.
Ізабель схопила найближчу вазу й з усієї сили пожбурила в нього. Лорд зловив її в повітрі — рвучко, без жодного тремтіння.
— Краще цілься в серце, — прошепотів він, і в його очах щось блиснуло: чи то біль, чи божевілля.
Її очі заметушились по кімнаті — і зупинились на кинджалі. Елегантний, із червоним каменем, руків’я з золотими візерунками.
Без вагань вона схопила його і кинула. Лорд встиг відхилитися — кинджал з дзвоном встромився в двері прямо біля його голови.
Він глянув на ніж, знову на неї. Його голос став холодним:
— Коли заспокоїшся — прийдеш з вибаченнями.
Він розвернувся й пішов, зачинивши за собою двері.
Ізабель залишилася сама. До тепер вона сподівалася що він такий як і був в дитинстві. Але це не так.. Вона можливо до нього і ще щось відчувала. Але це була остання крапля її розчарування. 
У голові пульсувала лише одна думка:
Я більше не його. І ніколи не буду.