Розділ 4. Вишукана чемність

І от вона вже стояла біля батька, який напустив на себе діловий вигляд. А вчора вони дуже не по-діловому посварилися. Та з виразу обличчя її батька було зрозуміло, що вони дотепер перебували у сварці. Після неї він їй ні слова не мовив. Від цих думок вже й повітря забракло... От зараз знепритомніє, і точно піде все так, як у її тітки! А це ж той клятий корсет. Через нього кожен вдих відчувався як подвиг. Вона дістала віяло і почала активно ним махати, щоб, боронь Боже, реально не знепритомніти.

«Іноді мені навіть дуже здається, що ті дві служниці мене ненавидять всім серцем. Або заздрять. Або те й інше. В такому разі все ще гірше, ніж я думала,» — крутилося в голові. Вона вже схопилася за бік і почала жадібно видихати через рот, намагаючись упіймати повітря, немов викинута риба на берег. Батько торкнувся її плеча й стурбовано спитав:

— Все добре?

— Ох і не заздрю я жінкам з цими сукнями, — думав собі батько.

— Та так... — відповіла вона трохи здивована та ще трохи задихана.

— Все чудово, окрім того, що я відчуваю себе виставленою статуєю, а не живою людиною, — додала вона подумки. А сказала випадково вголос.

Батько прикрив рот рукою, ховаючи посмішку.

— Коли вони підуть... Можеш хоч цілий день ходити в сукні для тренувань, — вирішив підбадьорити її батько та примиритися після вчорашнього.

«Все-таки це був величезний тиск на неї... Не треба було так робити. Але те, що вона вийде заміж, залишається незмінним,» — думав собі батько.

— Але ж сьогодні нема тренувань, — підмітила Ізабель, подивившись на батька з підозрою.

— А вони й не потрібні, доню, — відповів батько, усміхнувшись.

«О скоріше б цей обід закінчився, і я змогла одягти ту неймовірно зручну сукню для тренувань. Хоч одна хороша звістка за день,» — подумала Ізабель, вже не з таким вбитим настроєм.

— Дякую, батьку, — відповіла Ізабель пошепки, бо вже бачила, як карета лорда наближається.

А з неї вийшов молодий лорд зі своїми батьками. Його зовнішність могла б звести з розуму будь-яку дівчину з навколишніх маєтків: біле кучеряве волосся, чисті блакитні очі, ідеально рівний ніс, виразні вилиці, доглянуті брови. Але не її. Не Ізабель.

А його мама була страшенно вульгарна. Нанесла стільки білої пудри, що, здається, ніби з мертвих повернулася. Зачіска в кілька футів угору, наче якесь гніздо на голові. І цей «неперевершений» образ закінчувала більш-менш нормальна сукня червоного кольору та прикраси, які були присутні, де лише можна було. «Ідеальна жертва для грабіжників,» — винесла свій вердикт Ізабель. Не те щоб вона засуджувала людей за все на світі... Просто вона хотіла думати про все на світі, окрім лорда. Давнім другом раніше, нар... тобто ворогом тепер.

Його мати підбігла до Ізабель.

— О, яка ж я рада тебе бачити, любонько! — прощебетала вона з вишуканою посмішкою та поцілувала Ізабель в обидві щоки.

Коментарі щодо цього Ізабель не хотіла давати навіть у голові. Її чоловік у вишуканому фраку лише кивнув на знак привітання.

«Хоч одна адекватна людина в їх сімейці,» — підмітила Ізабель подумки. Та легенько нахилила голову й злегка посміхнулася у відповідь, дотримуючись ідеальних манер. А лорд підійшов та чемно схилився над її рукою й торкнувся її губами. Вона ледь стримувалася, щоб не скривитися. Але, слава Богу, це було через рукавичку. А якби ні, навіть уявляти не хотілося.

— Доброго ранку, леді Ізабель. Сонце вже вийшло, але й воно не затьмарить вашої краси, — привітався він із вишуканою посмішкою. Тобто з вишукано фальшивою посмішкою.

Ізабель ледь не смикнула руку назад, наче обпеклася. Та змусила себе витримати цю надокучливу «церемонію». Бо ще однієї сварки з батьком їй точно не хотілося, особливо після того, як вони помирились. А тим часом її батько вже встиг знайти спільну мову з батьками лорда.

— Наші діти будуть такою гарною парою! — виголосив він, виблискуючи задоволенням. Але в її очах він виблискував хіба що абсурдом.

— А які ж у них будуть діти! Прямо як янголи! — захоплено додала мати лорда, зиркаючи то на неї, то на лорда.

— Не тут і не тепер, мамо, — відповів лорд, нагородивши її гострим поглядом.

— О так, синку, вибач, ти ж просив, — відповіла вона, відірвавшись від них та пришвидшивши крок.

— Не звертайте уваги, леді Ізабель. Вона просто... — почав лорд.

— Та нічого, я розумію, — урвала його вона, фальшиво усміхаючись.

Та в душі вона мріяла скривитися, закричати, втекти... Але замість цього прогулювалася з лордом, який, щойно вийшов з карети, й абсолютно не сподобався їй своїм самовдоволеним виглядом, наче він тут король.

Батьки жваво попрямували вперед, залишивши молодих іти позаду — мовляв, нехай «поспілкуються», їм же ще потім родину створювати. Ізабель ішла мовчки, молячись подумки: «Хоч би жодного слова не вимовив, хоч би мовчав... Хіба я так багато прошу?»

Але мовчанка тривала недовго.

— Леді, ви така вродлива... Хоча, якщо чесно, маєте цілком звичайну зовнішність, — почав він, ніби компліментом. — Карі очі, каштанове волосся, ніс із легкою горбинкою, виразні вилиці... Як у більшості знатних родин. Проте у вас є... щось своєрідне... — випалив він, хоча, мабуть, сам не розумів, що хотів їй донести цим.

Ізабель ледь не вибухнула від обурення. Своєрідне? Цей тип назвав її звичайною?! У вишуканій сукні з ідеальною усмішкою, ідеальними манерами?! Та найголовніше — з гострим розумом, якого йому, вочевидь, бракує?! Вони ще не заміжні, а він уже хоче її принизити. А точніше — її самооцінку.

«Е ні, дзуськи йому,» — подумала Ізабель. Та нічого з цього приводу не сказала. Лише кивнула, ідеально стримано, але в душі вже заприсяглася: «Я краще вже вийду заміж за пірата, що розмовляє з мавпами, ніж за цього пихатого павича».

На обіді всі сиділи надзвичайно рівно, ніби їхні хребти тримали невидимі лінійки. М’ясо перетворювали на стружку, ніби боялися, що воно оживе й утече з тарілки. А може, це просто в когось така дієта. А найнудніші розмови точилися навколо мистецтва, політики, погоди, нових капелюшків та того, який чай кращий — індійський чи цейлонський. І, звісно, як на зло невдалого дня, лорд сів саме поруч з Ізабель.