Розділ 3. Тренування в саду

Цілий ранок Ізабель провела в саду. Меч у її руці розсікав повітря з небезпечною швидкістю. Леза зішкрібались одне об одне, як і думки в її голові. Вона мовчала, вся в напрузі. Її тренерка, Кассандра, вже давно знала: коли щось траплялося, Ізабель зникала на годинами — у фехтуванні, у поті та гніві. Лише б утекти від проблем або просто після невдалого дня. А іноді через одне й інше.

Та сьогодні її рухи були не такими, як зазвичай. Надто різкі. Не влучні, а злі. Не точні, а розгнівані.

Кассандра зупинилась і кинула шаблю на траву.

— Що з тобою? — спитала вона, витираючи лоб від поту та переводячи подих. — Ти сьогодні якась... знервована.

Ізабель теж кинула шаблю, важко дихаючи. Секунду подумала, чи треба на тренерку звалювати свої переживання. А якщо вона не зрозуміє? І в неї така ж позиція, як і в мого батька? Ну от тепер і дізнаюсь! Тримати це все в собі теж не корисно. А подруг у мене немає... Та й не думаю, що я могла б теревенити вічно про їхніх кавалерів і топ-5 способів, як привабити чоловіка (1-й пункт: махати віялом так, ніби помирати зібралася, і «випадково» непритомнієш біля свого обранця; він тебе ловить, розмови, погляди, і в кінці кінців весілля. До речі, це реальна історія моєї тітоньки. Тож юні леді, нехай беруть собі на примітку). Але я точно до тих леді не входжу... — занурилася Ізабель у думки. А її тренерка з підозрою поглядала на неї з-під лоба, дивуючись мовчанню своєї учениці. Та квапити її не стала.

— Мене хоче батько видати заміж за того лорда! — вигукнула раптом Ізабель, вириваючись із думок.

Кассандра здивовано підняла брову.

— О, це ж прекрасно! Ви кохаєте один одного? — спитала вона з награною радістю та посмішкою.

«Ну це мусило статися», — подумала Кассандра.

— Яке прекрасно?! Куди прекрасно?! — Ізабель аж розсміялася від абсурду, вперши руки в боки від утоми. — Та краще вже вбий мене, бо такого, як він, я ніколи в житті не покохаю!

— А чому? — Кассандра присіла на лавку під яблунею і жестом поманила Ізабель сісти біля себе. — Він же вродливий, багатий, найзавидніший жених в окрузі. Одним словом — мрія всіх дівчат, — підбадьорювала її тренерка як могла.

— Усіх... але не моя, — відрізала Ізабель, витираючи руки об коротку спідницю. «Але не переймайтесь, ця сукня спеціально для тренувань (її після кожного разу перуть, навіть попри те, що я просила цього не робити, бо вона й так на наступне тренування буде в плямах; та кого мої слова хвилюють)». — Він огидний. Поводиться, ніби я вже його власність, — відповіла Ізабель, сідаючи на лавку біля Кассандри та кладучи ногу на ногу, розправила спідницю.

— А за кого б ти вийшла, якби могла вибирати? — поцікавилася тренерка.

Ізабель на мить задумалась, а потім — різко й не вагаючись:

— Та хоч за пірата! Лише не за такого, як він!

Брови її тренерки злетіли догори. Як би вона не намагалася, та в кутках вуст з'явилася ледь помітна посмішка.

— Я очікувала всього... Але точно не цього, — відповіла Кассандра і, вже не в силах більше стримуватись, розсміялася — щиро, голосно й по-справжньому. А Ізабель — за нею. Кассандра завжди знала, як підняти їй настрій, певно, за це Ізабель її й любить.

— От за це я тебе й люблю, Ізабель, — мовила Кассандра, хитнувши головою, коли вони обоє вгамувалися. — Ти не така, як інші. У тебе в голові не лише кавалери, гроші й статус, як у більшості.

— Вони не винні, — зітхнула Ізабель, вже трохи жмурячись від сонця, що щойно зійшло. — Їм це втовкмачують у голови з дитинства.

— А ти народилася іншою. З духом пригод у серці. Це нікому не викорінити.

Ізабель кивнула, усміхнувшись, а потім мовчки глянула на шаблю. У її очах знову з’явився вогонь.

— Леді Ізабель! — гукнув зненацька дворецький, з’явившись на стежці між клумб найрізноманітніших квітів усіх видів і кольорів. Ізабель озирнулася на тренерку. Та кивнула, відпускаючи її з тренування.

Ізабель підбігла до дворецького, що терпляче чекав на неї, скептично дивлячись на троянди.

— Ніколи не любив ці квіти... Одного разу ледь не помер через них! — бурмотів собі під ніс дворецький, згадуючи ту маленьку пригоду, коли з вікна своєї коханої звалився прямо в кущі цих клятих квітів! З того самого дня в його серці назавжди лишилася неприязнь до цих гарних, проте небезпечних, квітів.

Ізабель підбігла до нього, ще трохи задихана після тренування, ледь стримуючи сміх від бурмотіння дворецького.

— Доброго ранку, Генріху! Щось сталося? — привіталася вона, ледь переводячи подих.

— Доброго, леді! Ваш батько просив передати, щоб ви готувалися до зустрічі з лордом. У вашій кімнаті вже чекає сукня, — повідомив він, обернувшись до неї, чухаючи підборіддя та не відводячи погляд від троянд.

Ізабель закотила очі так, що якби могла — вивернула б усе обличчя. Сміх вже точно стримувати не треба, бо настрій як вітром здуло.

— А, дякую, Генрі, — буркнула вона і вже хотіла попрямувати геть із саду, та її зупинило питання Генріха (дворецького):

— Леді Ізабель, а вам подобаються ці... троянди? Якщо ні, можна попросити садівницю, щоб пересадила їх? Кудись подалі?

— Та ні, Генеріху, мені все подобається, — відповіла Ізабель, а дворецький лише кивнув у відповідь. Тож тепер її ніхто не зупиняв, і вона попрямувала додому, у свою кімнату.

А настрій, що тільки-но почав підніматися після ранкової розмови з Кассандрою, ще більше скотився на дно.

У кімнаті на неї чекала найвишуканіша сукня з усіх, які вона будь-коли бачила. Шовк, вишивка, блиск... І, звісно, він. Той клятий корсет, який щоразу стискав ребра так, ніби хотів видавити з неї всю душу.

«Хоча це, певно, ті дві служниці так стараються його зашнуровувати, щоб я і зайвий раз дихнути не могла. А може, встигну зашнурувати сама, доки їх нема?» — подумала вона з наївною надією.

Та варто було їй зробити крок до ліжка, як двері в ту ж мить відчинилися.

— Доброго ранку, леді! — вигукнули в унісон дві служниці з нещирими усмішками.