Розділ 2.Вільна чи покірна?

Ізабель сиділа за довгим розкішним столом і мовчки вечеряла разом із батьком у тиші свічок. Вітальня виблискувала від позолоти: свічники, витончені тарілки, найкращі страви, які тільки можна було уявити. Все виглядало ідеально. Як і її життя — принаймні ззовні.

У неї було все, про що мріяла кожна дівчина її віку: дорогі сукні, прикраси, увага знатних кавалерів. Але в душі вона відчувала зовсім інше. Вона хотіла не балів і коштовностей — вона хотіла в море. На корабель. До справжніх пригод. До справжнього життя, сповненого екстриму.

Але її батько був зовсім іншої думки.

— Ти жінка, Ізабель, — холодно мовив він. — А жінки вразливі. Життя на борту — не для тебе. Ти вийдеш заміж, народиш дітей. Це твоя доля.

Обличчя Ізабель спалахнуло. Її погляд потемнів, а серце стискалося від безсилля перед власним життям. У неї давно склалося враження, що вона й своє життя не контролює! І ніколи не контролювала. Все її життя крутилося над розкішними балами, світськими вечорами й розмовами. І все це для того, щоб знайти собі кавалера і щоб батько скоріше від неї спекався. Не те щоб вона була проблемна, просто... дуже складна людина. А коли ця людина ще й жінка... Це кінець чоловічого его, яке вона так часто розбивала замість того, щоб вести "світські" розмови. Ні, вона старалася, ви не подумайте... Просто на її шляху ще не трапився той, хто буде достойний її.

— Я довго терпіла, та більше так не можу... Я контролюватиму своє життя, а не будь-хто інший! — твердо вирішила вона подумки.

Тому вона різко підвелася з місця, гримнула кулаками по столу так, що свічки затремтіли. Він кинув на неї здивований погляд від такої зухвалості й уже хотів сказати щось із розряду: "Поводься стриманіше, якби ми були на балу, нас би вигнали за такі манери!"

"О, ідеально, так і скажу," — подумав її батько та вже відкрив рота, щоб це й сказати, та вибух емоцій його доньки його випередив:

— А мене хтось питав, чого хочу я, батьку?! — голос її був різким, але тремтів. — Чи хочу я виходити заміж і народжувати дітей?! Ти, бачу, моє життя вже давно розписав по пунктиках! А може, я хочу бути вільною?! Може, я мрію про долю, сповнену пригод, небезпек і життя по-справжньому?! А не про те, щоб найбільшою моєю пригодою були... пологи!

Вона сама себе здивувала — ще ніколи не сперечалася з батьком. Майже ніколи не перечила йому, бо й причин не було. І їхні стосунки завжди були спокійними, майже ідеальними. До цього вечора.

Батько повільно відклав виделку і глянув на неї з холодною твердістю, залишивши залишки свого здивування в минулому.

— Бачу, тобі взагалі дах зірвало, — мовив беземоційно та холодно твердо. — Тобі вже дев'ятнадцять. Пора одружуватися. Чи ти хочеш до скону в дівках сидіти? Так чи інакше. Та через тиждень ти вийдеш за лорда Брауна. Все вже вирішено. Це в інтересах обох наших родин. Ти заспокоїшся, коли станеш його дружиною.

"Ну, принаймні я на це сподіваюсь..." — додав він подумки, бо й сам засумнівався у власних словах і переконаннях.

— Ні! Ніколи! — закричала Ізабель, очі якої блищали від люті. — Ти взагалі його бачив?! Він поводиться, ніби я вже його власність! Постійно торкається до мене, ніби має право! І тобі байдуже?!

"Так, ну цьому лорду точно не пощастить з жінкою з таким характером. Та якщо він її задовольнить в їхню весільну ніч... Вона розм'якне, як і більшість жінок," — запевняв себе батько подумки.

— Він має повне право. Ти — його наречена. І завтра, після обіду, зустріч з ним та його батьками. А зараз — іди й проспися. Можливо, до ранку в тобі прокинеться хоч крапля розуму.

Ізабель стиснула кулаки. Вона дивилася на батька, так ніби бачила його вперше.

— Я... я тебе не впізнаю. Ти вже не мій батько, — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Мій батько поважав би мої бажання і мій вибір. Мій батько любив би мене, а не вигідні союзи. Він би був завжди на моєму боці й прислухався би до мене! Розумієш?! — на останніх словах в неї в очах блиснули сльози, тому вона рвучко розвернулась і, грюкнувши важкими дверима, пішла геть довгим коридором. Залишаючи ошелешеного батька за столом та зі зруйнованим апетитом. Він стискав виделку так, ніби хотів, щоб вона розсипалася, як попіл в його руці. Та саме в цю мить зайшла покоївка, щоб прибрати зі столу. Та принесла його та його доньки улюблений десерт — полунично-вершковий парфе на таці. Покоївка роззирнулася, оглядаючи залу, шукаючи поглядом і свою леді. Та вочевидь, на цей раз їй не хотілося десерту.

Тому вона підійшла з тацею до мілорда і запитала ніжним голоском, притаманним майже всім покоївкам:

— Чи маєте апетит на десерт, мілорде?

Він кинув на неї погляд з-під лоба та мовчки кивнув. Вона злегка усміхнулася, вже була поклала десерт на стіл та наливала компоту, аж раптом...

— Ну чому вона мене не слухає!? — з цими словами він різко підвівся та рукою зміг, як вітер, здути десерт, який розмазався по дорогому паркеті, а таця розсипалася на друзки. І один уламок вчепився покоївці в черевика, та вона не виказала цього. Лише мовчки подивилась на нього, та в очах читалося здивування, бо він завжди міг тримати себе в руках.

— Ені, вибач, я просто... — промовив сам з себе здивований міністр.

— Нічого, мілорде... Я попрошу слуг прибрати, а ви йдіть відпочиньте... Якщо, звісно, хочете.

Міністр мовчки кивнув, виходячи із зали.

— Так божевільно в нас вечеря ще ніколи не закінчувалася, — подумав він, закриваючи двері своєї спальні. Та не був впевнений, чи схоче відкривати двері перед новим днем.