Частина Третя

***

Як і казав Моран, пожежа дійсно вщухла сама собою, проте із собою вона прихопила майже все майно. Бозетис та Велемир прочесали кожен сажень залишків табору в пошуках хоча б чогось, що вціліло. У попелі дерев’яних ящиків Перебийніс відшукав свою шаблю. Вона виявилась майже неушкодженою. Гарда й кістяне руків’я трохи потемніли, але в іншому зброя була придатна до використання. З бандолетом пощастило менше, його дерев’яне руків’я обвуглилось, а спусковий механізм оплавився та заклинив. Срібний кинджал, без жодної подряпини, стирчав із землі. Більше зі своїх речей Велемир нічого й не знайшов. Полум’я проковтнуло й змінний одяг, і теплу ковдру, але найбільше Перебийніс сумував за своєю люлькою, яка теж розчинилася десь у вогні.

Бозетис знайшов невелику металеву скриню з ліками, і хоча сама шухляда вціліла, її вміст розплавився. Всі скляні колби всередині полопалися від надто високої температури. А це означало одне: без ліків Щербаку не протягнути й до ранку. Принаймні так Велемир оцінив стан старого мануфактурника.

Проте Перебийніс помилився. Щербак за пів години все ж отямився. Він важко дихав, постійно кашляв і спльовував кров. Але найгіршим було дещо інше. Після нападу небіжчиці він тепер не тільки не міг ходити, у нього відмовила ще й правиця. Як здалося Велемиру, вона навіть висохла, а м’язи наче зменшились і висохли. Кінцівка була більше схожа на кістку, обтягнуту обвислою шкірою. Крім того, мануфактурник тепер втратив можливість самостійно сидіти. Коромисло абияк влаштував його біля стовбура старого дуба й підстелив йому під спину вцілілий одяг. Проте, попри всі негаразди, все ж таки він вижив.

Коли Велемир та Бозетис повернулись із чергової вилазки в залишки табору, сонце вже піднялося достатньо високо й своїм тьмяним світлом залило острів. З важким подихом Велемир сів на голу землю навпроти Щербака й по-турецьки склав ноги. Бозетис влаштувався поруч, його рука трималась на пов’язці, перекинутій через шию. Моран навприсядки копався у своїй скрині, яка дивним чином не тільки не згоріла у вогні, але виглядала так, ніби ніякої пожежі не було зовсім.

— Гадаю, ви вимагаєте пояснень? — хрипким голосом видавив із себе Микола. Велемир мовчки глянув на нього спідлоба. — Тепер, коли ви вже побачили, що побачили, щось приховувати немає ніякого сенсу. Тому кажу, як є. Мені довелось вам збрехати. Від початку нашою ціллю були аж ніяк не скарби. Можливо, ми їх і справді знайдемо, але цю експедицію я спорядив з інших причин.

Микола скривився, спробувавши спертися на робочу руку, але в нього нічого не вийшло. Він знову тяжко зітхнув, відкашлявся й продовжив:

— Багато років тому, коли я ще був молодим, я зустрів дівчину з далекої півночі. Її звали Інгла. Це було, як кажуть, справжнє, щире кохання. Принаймні мені так тоді здавалось. Затягувати я не став, тож ми швидко відгуляли весілля й зажили доволі щасливо. Але самі знаєте, як буває… З роками почуття згасли. І я став на інших задивлятися. І зустрів врешті молоду й чарівну дівку.

— Поки що взагалі не бачу жодного зв’язку з тим, що ми із самого Києва тягнули із собою труну з повсталої з мертвих жінкою всередині! — невдоволено буркнув Велемир.

— То ти далі слухай і зрозумієш, — відповів Микола й зробив тяжкий, глибокий подих. — Я ретельно приховував свою зраду, тож дружина ні про що не здогадувалась. Невдовзі вона тяжко захворіла. Її рятували кращі лікарі, але Інгла наче згасала, як свічка. Хвороба тривала з кілька місяців, і врешті дружина померла. Я поховав її, походив у траурі скільки того вимагали правила пристойності. Потім знов одружився. На тій своїй коханці, ясна річ. Тоді все й покотилось під три чорти. Після смерті дружини справи геть погано пішли. Через кілька невдалих вкладень довелося закрити три мануфактури в Харкові й ще дві — у Крутоярі. Потім ще й пожежа трапилась на найбільшій й найприбутковішій факторії, а через тиждень на ще одну ввірвалася ганза такого собі Солов’я, пограбувала й зруйнувала її вщент. Щоб їх відбудувати, довелось закласти останню мануфактуру в Полтаві. Витрати стрімко зросли, а от прибутку не було. Менш ніж за рік я фактично збанкрутував.

— І все ж хотілося б дійти до миті, коли в цій історії з’являється обтягнутий гнилою шкірою живий скелет, — знов хмикнув Велемир.

— Ось тоді! — Микола підвищив голос і скривився від болю. — Ось тоді, рівно через рік після смерті дружини, до мене явилось воно. Те, що ви сьогодні бачили. Перший раз це були самі голі кістки в пошарпаному савані. Проте з кожною новою появою вони змінювались, обростали суглобами, м’язами, шкірою. Я ж навпаки почував себе все гірше. Спершу постійно хворів, постійно недужав, а потім… Потім, після чергового візиту цієї примари, у мене відмовили ноги. Я зрозумів, що привид Інгли висмоктує з мене життя і, якщо й далі сидіти на дупі, залишиться мені недовго.

— Звідки ви вирішили, що це саме ваша покійна дружина? — несподівано запитав Бозетис, який весь цей час мовчав.

— Важко не впізнати того, з ким ти прожив майже половину життя. До того ж у неї на шиї завжди висів срібний дукач. Той самий, який я подарував їй у день нашого весілля.

Щербак ковтнув води й продовжив:

— Тож я зрозумів, що часу в мене мало, і почав діяти. Але біда в тому, що з такою халепою не можна звертатися до аби кого. У мене були зв’язки із Сірою Вежею, тож я відправив крука своєму знайомому. Вже наступного дня отримав відповідь. Майстер Моран повідомив, що мій товариш зараз не на місці, але він готовий допомогти, хоча для цього й доведеться вирушити в далеку дорогу.