Частина Друга

— Я їх не бачу…

— Що? — відгукнувся Хеліан.

— Я не бачу жодного вовчого трупа, — повторив Копайгора. — Я на власні беньки бачив, як злетіла макітра одного з них після знайомства з моєю сокирою. А зараз тут лишень промокла від крові земля.

— Хоча кров у них ніби справжня, — кинув у відповідь Велемир. Він зігнувся над тазом із холодною водою і спробував змити залишки застиглої багряної рідини з обличчя та шиї.

— Ви очі їхні бачили? — прошепотів Хеліан, підійшовши ближче до слідопита. — Зустрічав раніше щось таке? Бо це було будь-що, але точно не звичайна зграя вовків.

— До чого це ти? — Копайгора поклав обидві руки на руків'я сокири, яку впер у землю.

— До того, пане Серго, що тут не обійшлося без чаклунства, — у мерехтливому світлі смолоскипа лице щезника виглядало незвично серйозним.

— Здається, шо в нас таки є із собою магік у закромах. Тож зараз на зборі й попитаємо його.

За пів години після нападу Щербак зібрав членів загону біля вогнища. Він сидів у своєму візку, похмуро схиливши голову, і про щось напружено думав. За спиною стояв Левко Коромисло. Його знайшов Бозетис. Хлопець із переляку забрався практично на саму верхівку старого ясена поблизу від табору. Вихору довелось постаратися, щоб умовити Коромисло спуститись назад на землю. Попри те, що зараз їм нічого не загрожувало, хлопець здригався від кожного шурхоту, а його чоло рясно вкривав піт. Моран тримався в тіні й намагався не виходити на світло від вогнища.

— У мене тільки одне питання: як, дери вас чорти, ви проґавили напад? Хто був у дозорі? — Микола підняв очі на членів своєї експедиції.

— Кирило, — глухо бовкнув Бозетис, зчищаючи вовчі потрохи з вістря списа. — Його першого й пошматували.

Велемир сидів «по-турецьки» навпроти вогню й задумливо курив люльку. Попри те, що він ретельно змив із себе вовчу кров, йому всюди марився запах псини. Щоб відірватися від цього, він зосереджено вивчав обличчя своїх соратників. Особливо уважно він дивився на магіка, що причаївся в темряві.

— Добре, пане Бозетисе! Давай відповідальність звалимо на… — Щербак вже почав підвищувати голос, коли зупинився й тихіше промовив: — На небіжчика.

— На його місці міг опинитися будь-хто, — додав спокійний вже як зазвичай Хеліан. — Я був наступним, хто мав заступати на варту. Звіри підкралися непомітно й напали саме на Кирила, єдиного, хто не спав в усьому таборі. Якби вовки з’явилися на годину пізніше, то у возі зараз би лежало моє тіло.

— Хлопче! Та припини ти вже називати цих почвар вовками! Ми всі встигли непогано їх розгледіти! А ще й трупи, які загадково кудись зникли. Не треба бути дуже розумним, шоб збагнути, шо тут без чар не обійшлося.

— До чого це ти хилиш, пане Копайгора? — Микола невдоволено смикнув головою та втупився в Серго.

— Здається, пан покутник натякає саме до мене, — заговорив Моран. Його голос наче різав вуха сухими металевими нотками. Велемир зі здивуванням для себе відмітив, що за весь час експедиції він вперше чує, як говорить магік.

— Ну що ж, — продовжував Моран, — магічна складова в цих створіннях неодмінно присутня. Це так само очевидно, як і жага будь-якого покутника до пляшки.

Велемир краєм ока помітив, як рука Копайгори на цих словах стиснулась на ручці сокири, але на обличчі Серго не ворухнувся жоден м’яз.

— Це вказує на єдиний висновок: наш похід більше не є таємним. Хтось дізнався, куди й нащо ми йдемо, і тепер спробував нам завадити. Хто наш опонент — для мене поки що загадка. Проте наш таємничий переслідувач точно діяв не навмання. Тобто або він слідкує за нами зблизу, або… або хтось йому допомагає. Хтось із тих, хто саме зараз знаходиться біля цього вогнища.

Над кострищем повисла важка тиша, яку порушував лишень хрускіт дров. Першим заговорив Микола Щербак:

— Це дуже серйозне звинувачення, майстре Моран. Я готовий поручитися за будь-кого з присутніх. Адже я обрав кожного особисто, — мануфактурник обвів всіх присутніх зіщуленим поглядом. — З усім тим, треба посилити пильність. Відсьогодні на варті по двоє осіб. Про будь-яку дивину повідомляти мені особисто. Все на цьому. Розходимося.

Решту ночі в таборі вже ніхто не заснув. Попри те, що в дозор добровільно зголосилися піти Хеліан і Серго, інші члени загону робили вид, що чимось зайняті. Бозетис до самого ранку підтримував вогнище, підкладаючи в нього поліна. Хоча по його поведінці було помітно, що тепер вихор насторожі. Він час від часу прислухався до лісу й вдивлявся в темряву його гілок. Його велика долоня в такі моменти стискалась навколо ратища списа.

Ігнат Побегайло сидів на возі. Він закутав Кирила в сіру тканину й обережно поклав його тіло на дно возу, а сам вмостився поруч і з відсутнім поглядом дивився в нічне небо, часто схлипуючи й витираючи сльози, що рясно текли по щокам.

Велемир перебував біля зруйнованого намету. Він розклав на землі шаблю, бандолет й інструменти для чистки зброї. Останні кілька годин до світанку слідопит присвятив цій справі, прокручуючи в голові деталі того, що трапилось цієї ночі.

Левко Коромисло, як вірний пес, сидів біля входу в намет Щербака й Морана. Він перелякано водив очима з боку в бік та все ще зойкав від кожного звуку поблизу.