Частина Перша

— Відчепись! — хриплим видихом зірвалося з його губ. — Забирайся!

М’яка пір’яна подушка промокла від поту, що скочувався великими краплями з його чола. Чоловік несамовито ворочав головою та продовжував шепотіти: «Відчепись, відчепись»...

Врешті, він різко розплющив очі й жадібно втягнув повітря в легені, наче випірнув з-під води після тривалого занурення. Наступний подих дався легше, хоча кисню все ще не вистачало. Жахливий образ, що переслідував його уві сні, розтанув, як ранковий туман. Проте відчуття страху нікуди не ділося.

Відірвавши голову від вологої подушки й все ще важко дихаючи, він відкинув простирадло та сів у ліжку. Його босі кістляві стопи, обтягнуті шорсткою шкірою, доторкнулись до холодної підлоги. Простір спальні врешті почав набувати чітких форм.

Більшу частину його кімнати займало чимале ліжко, у кутах стояли скрині з одягом, а невеличкий туалетний столик, завалений маленькими слоїками, пензликами та іншим жіночим приладдям, примостився до глухої стіни. Чоловік озирнувся та подивився на обриси жіночого тіла, вкритого простирадлом. Дівчина безтурботно спала, час від часу тихенько схропуючи. Майже половина її обличчя була прикрита зігнутою в лікті рукою. Проте навіть темрява ночі не могла приховати її молодість та привабливість.

Чоловік знову тяжко зітхнув та піднявся з ліжка. Він смикнув важку штору, і через маленьке віконце до спальні пробилося тьмяне місячне світло, що осяяло його виверчене глибокими зморшками обличчя. Він провів руками по щоках, пригладив бороду, рясно посріблену сивиною, і знову протер очі. Дихання нарешті вирівнялося, а серцебиття поступово приходило до норми.

Подібні нічні жахи траплялися з ним вже не вперше. Весь останній рік його переслідував моторошний образ небіжчиці. Через неї він майже не спав, заслаб та все частіше викликав додому лікарів. Ті призначали різні зілля та настоянки, що мали б заспокоїти його нерви, проте вони аж нічим не допомагали. Жахи лишень з’являлися все частіше. Спочатку кілька разів на місяць, на тиждень, аж поки не стали відвідувати старого щоночі. Це був один і той самий сон: жінка середнього віку, закутана в погребальний саван. Вона дивилася прямо в очі та щось нерозбірливо шепотіла й підходила все ближче. Що б не робив чоловік, він не міг її позбутися, йому не вистачало на це сил. Він відчайдушно чинив спротив: намагався втекти, сховатися, скритися від нічної примари, але кожного разу просто застигав на місці, не в змозі навіть відвести погляд від її моторошної фігури. Єдине, що він міг зробити, це тихо молити дати йому спокій, зберегти життя, але жінка в білому залишалася глуха до його благань. Вона знов і знов кидалася на нього, розривала його плоть, запускала свої кістяні пальці в груди та вигортала всі органи назовні. Проте жахала чоловіка не власна болюча смерть, а саме образ небіжчиці. Він знав її. Впізнавав щоразу. Її обличчя, її бліді, наче крейда, руки та дукач із масивним золотим бантом, інкрустований трьома дорогоцінними камінцями. Медальйон висів на червоному шовковому шнурку, що обвивав побиту гниттям шию. Він впізнавав цю прикрасу, адже сам і подарував її багато років тому.

Скривившись і почухавши потилицю, чоловік відігнав від себе тяжкі думки. Він вже збирався повернутися в ліжко до молодої супутниці, аж раптом за стіною глухо заскрипіли дерев’яні сходи. Хтось ступав по них повільною і невпевненою ходою. У невеликому маєтку перебував лише він та його молода дружина, слуги вже давно не залишалися тут на ніч, тож і бродити за стіною було просто нікому. Проте все ж до його вух доносився виразний і водночас погрозливий скрип. Він ставав все ближчим. 

Врешті у вузькій щілині під дверима пробігла тінь. Чоловік завмер від жаху й притулився спиною до холодної стіни. Його руки затремтіли, а чоло вмить вкрила розсип льодяного поту. 

Дверна металева ручка плавно опустилась донизу. Хтось намагався потрапити в кімнату, але двері були замкнені. Чоловік власноруч зачиняв їх щоночі, перш ніж лягти спати. Вдруге ручку смикнули сильніше, але замок не піддавався. Від третьої, ще більш наполегливої спроби він жалібно заскреготав. Чоловік заціпенів. Його тремтячі руки не слухалися, а ноги, здавалось, ось-ось підкосяться і він впаде додолу. Його нічні марення вирвалися зі снів і тепер відбувалися наяву. Ручка не переставала сіпатися, а з-за дверей чулося невдоволене шипіння, більш схоже на зміїне, ніж людське. Аж враз все стихло. Навіть тінь під дверима розчинилася. 

Чоловік полегшено зітхнув. Мабуть, це все йому примарилось, це все було лишень залишком нічного жаху, жартом його виснаженого безсонням розуму. Він відлип від стіни, змахнув піт із чола й вже заніс ногу в напрямку ліжка, як тишу в кімнаті прорізав глухий звук удару. За ним ще один, сильніший і гучніший. Потім ще й ще. Хтось несамовито лупив кулаками у двері.

Дівчина, яка мирно спала весь цей час, прийшла до тями та злякано верескнула. Черговий удар, і двері не витримали, вони почали піддаватися. Дошки затріщали, захрипіли й врешті з хрускотом розсипалися. У щілині промайнула рука. Точніше, білі кістки, що колись були передпліччям. Місцями їх покривала гнила плоть, що звисала вниз шматками, і брудна біла тканина. До кімнати увірвався важкий трупний запах. Кістяні пальці вправно провернули клямку замку, і залишки дверей відчинилися навстіж.

На порозі стояла сутула жіноча постать. Шкіра на лівій частині її обличчя була блідою, зморщеною і місцями побита розкладанням. Капіляри в оці полопалися, і кров заповнила всю його поверхню. Права сторона обличчя демонструвала лише білу кістку вилиці, голу щелепу та порожню очницю. Тіло жінки огортав брудний і розірваний саван, що спускався аж до ніг. На ступнях не було навіть натяку на шкіру чи м’язи, кістки разом утримували лише рідкісні висушені жили. Окинувши кімнату незграбним рухом єдиного ока, небіжчиця зробила крок усередину.