Після темряви

Розділ 15.

Гоґвортс зустрів їх тишею.
Коли Гаррі й Драко повернулися до замку, професорка Макґонеґел, Герміона та Рон стояли біля головного входу.
Герміона першою помітила їх.
— Гаррі!
Вона кинулася до нього, обійнявши так міцно, що він ледве втримався на ногах.
— Ти живий! Обидва живі!
Рон дивився на Драко з недовірою.
— Мелфой, я не знаю, що сказати.
Драко підняв брову.
— Це вперше, Візлі.
Рон засміявся.
— Я починаю думати, що ти мені навіть подобаєшся.
— Не звикай.
Герміона витерла сльози.
— Ми думали, що ви загинули.
Гаррі обійняв її.
— Пробач.
Макґонеґел підійшла до них.
Її погляд був суворим, але в очах блищали сльози.
— Містер Поттер. Містер Мелфой.
Драко випростався.
— Професорко…
— Я не хочу навіть чути пояснень щодо того, чому ви знову вирішили самостійно рятувати світ.
Гаррі опустив голову.
— Вибачте.
Макґонеґел зітхнула.
— Я рада, що ви повернулися.
Вона обережно обійняла їх обох.
Драко виглядав так, ніби не знав, що робити.
Гаррі тихо прошепотів:
— Просто обійми її.
— Поттер…
— Драко.
Мелфой нарешті обійняв професорку.
І на мить його обличчя стало зовсім іншим.
Не холодним.
Не гордим.
Просто щасливим.
Пізніше, коли всі розійшлися, Гаррі й Драко стояли біля озера.
Вечірнє сонце відбивалося у воді.
Гаррі тримав Драко за руку.
— Ти знаєш, що тепер буде?
— Що саме?
— Ми більше не пов’язані прокляттям.
Драко подивився на їхні зап’ястя.
— Так.
Гаррі опустив погляд.
— Ти все ще хочеш бути зі мною?
Драко мовчав кілька секунд.
Потім повернувся до нього.
— Гаррі Джеймсе Поттере, ти справді настільки дурний?
Гаррі усміхнувся.
— Іноді.
Драко взяв його обличчя в долоні.
— Я кохаю тебе. Не через прокляття. Не через магію. Не тому, що наші душі були пов’язані.
Він поцілував його.
— Я кохаю тебе, бо це ти.
Гаррі заплющив очі.
— Я теж тебе кохаю.
Драко притулився до нього.
Вони стояли біля озера, поки сонце повільно ховалося за горизонтом.
І вперше за довгий час Гаррі не відчував темряви.
Він відчував майбутнє.
Їхнє майбутнє.