Там, де не згасає любов

Розділ 13.

Темрява навколо Гаррі почала рухатися.
Чорні ланцюги, що обвивали його руки, повільно затягувалися. Кожен рух відгукувався гострим болем, але Гаррі не відводив погляду від Праматері.
Вона стояла перед ним, спостерігаючи за його боротьбою з майже поблажливою усмішкою.
— Ти справді вважаєш, що зможеш урятувати його? — запитала вона. — Твоя душа вже належить цьому місцю.
— Моя душа належить мені.
— Неправда. Вона належить Драко Мелфою.
Гаррі завмер.
Праматір підійшла ближче.
— Ви пов’язали себе сильніше, ніж будь-які прокляті душі до вас. Тепер один не може існувати без іншого. Але це не означає, що ви обоє житимете.
— Що ти зробила з ним?
— Я дала йому вибір.
Гаррі стиснув зуби.
— Який?
— Його душа може стати частиною моєї сили. Якщо він погодиться, я відпущу тебе. Ти повернешся до свого світу, до друзів, до життя, яке так любиш.
— Він ніколи не погодиться.
— Ти так упевнений?
Праматір підняла руку.
Повітря перед Гаррі розірвалося, відкриваючи видіння.
Драко стояв у темній камері. Його руки були прикуті до стіни. Бліде обличчя, розбита губа, срібні очі, в яких залишилося лише виснаження.
— Драко! — закричав Гаррі.
Мелфой повільно підняв голову.
— Гаррі?
Його голос був слабким.
Гаррі смикнувся вперед, але ланцюги не дозволили йому зробити навіть крок.
— Я тут! Я прийшов за тобою!
Драко дивився на нього так, ніби не міг повірити.
А потім його обличчя змінилося.
— Ні…
Він похитав головою.
— Гаррі, ти не повинен був приходити.
— Я не залишу тебе!
— Ти не розумієш! Вона використає тебе!
Праматір засміялася.
— Він розуміє більше, ніж ти думаєш.
Видіння зникло.
Гаррі відчув, як у ньому закипає лють.
— Відпусти його!
— Знищ мене, якщо зможеш.
Вона розвела руками.
— Але пам’ятай: якщо я помру, прокляття завершиться. І одна з ваших душ буде втрачена назавжди.
Гаррі мовчав.
Він не знав, що робити.
Уперше за все життя його магія не давала відповіді.
Драко сидів на холодній кам’яній підлозі.
Він давно перестав рахувати години. У цьому місці не було ні сонця, ні місяця. Лише темрява, яка повільно проникала в думки.
Він відчував Гаррі.
Не так, як раніше.
Тепер це було схоже на слабке світло за товстою стіною.
Але Гаррі був тут.
І це лякало Драко більше, ніж сама Праматір.
— Ти не повинен був приходити, — прошепотів він.
Його пальці торкнулися срібного символу на зап’ясті.
— Я ж просив тебе…
Він заплющив очі.
У пам’яті виникли спогади.
Гаррі, який дивився на нього з ненавистю в перші дні.
Гаррі, який сварився з ним через кожну дрібницю.
Гаррі, який стояв перед ним у темному коридорі й не відводив погляду.
І той поцілунок.
Той перший поцілунок, після якого Драко зрозумів, що більше ніколи не зможе повернутися до колишнього життя.
Він усміхнувся, але усмішка була болісною.
— Я кохаю тебе, Поттер.
За дверима пролунали кроки.
Драко підняв голову.
Праматір увійшла до камери.
— Твій коханий прийшов за тобою.
Драко різко підвівся.
— Що ти зробила?
— Нічого. Він сам прийшов.
Праматір зупинилася перед ним.
— Тепер ти можеш урятувати його.
Драко мовчав.
— Віддай мені свою душу. Я відпущу Гаррі.
Драко повільно підняв голову.
— Ти справді думаєш, що я повірю тобі?
— Ти хочеш, щоб він жив.
— Так.
— Тоді погодься.
Драко подивився їй просто в очі.
— Але я хочу, щоб він жив зі мною.
Усмішка Праматері зникла.
— Це неможливо.
— Тоді я не погоджуюся.
Вона підняла руку.
Чорна магія вдарила Драко в груди.
Він упав на коліна, задихаючись від болю.
— Ти не маєш права відмовлятися!
Драко спробував підвестися.
— Маю…
Він сплюнув кров на кам’яну підлогу.
— Бо моя душа… не твоя.
Праматір нахилилася до нього.
— Тоді я заберу її силою.
Гаррі відчув біль.
Різкий, нестерпний.
Він скрикнув і впав на коліна.
— ДРАКО!
Ланцюги навколо його рук спалахнули чорним світлом.
Гаррі відчував, як Драко страждає.
І цього разу він не міг нічого зробити.
— Припини! — закричав він.
Праматір дивилася на нього.
— Тепер ти розумієш, як легко я можу зламати вас обох.
Гаррі підняв голову.
Його очі наповнилися сльозами.
— Якщо ти хочеш мою душу… забери її.
Праматір завмерла.
— Що?
— Відпусти Драко. Забери мене.
— Ти готовий померти за нього?
Гаррі не вагався.
— Так.

Праматір довго дивилася на нього.
А потім розсміялася.
— Дурний хлопчику. Ти досі не зрозумів.
Вона наблизилася до нього.
— Я не хочу твоєї смерті. Я хочу, щоб ти жив. Щоб ти дивився, як Драко стає частиною мене. Щоб ти пам’ятав, що саме твоя любов привела його до загибелі.
Гаррі відчув, як щось усередині нього ламається.
Але водночас…
Срібна лінія на його зап’ясті спалахнула.
Праматір різко відступила.
— Ні…
Світло почало поширюватися по ланцюгах.
Гаррі підняв голову.
— Ти помиляєшся.
Його голос був тихим, але впевненим.
— Наша любов не привела нас сюди. Вона дала нам силу прийти сюди.
Срібна магія розірвала один із ланцюгів.
Праматір закричала.
— НЕМOЖЛИВО!
Гаррі підвівся.
І вперше темрява навколо нього відступила.
У камері Драко срібне світло раптово заповнило простір.
Чорні кайдани затремтіли.
Драко підняв голову.
— Гаррі…
Він відчув його.
Не слабке світло за стіною.
Не віддалений голос.
Гаррі був поруч.
Драко зібрав останні сили й стиснув пальці.
Срібний символ на його зап’ясті спалахнув.
Кайдани розлетілися на уламки.
Драко впав на коліна, але вже не відчував того нестерпного болю.
Він підвівся.
Перед ним з’явилися двері.
Вони повільно відчинилися.
За ними стояв Гаррі.
Їхні погляди зустрілися.
На мить жоден із них не промовив ні слова.
Гаррі виглядав виснаженим. На його обличчі були сліди крові, руки тремтіли, але очі…
Очі дивилися на Драко з такою любов’ю, що Мелфой відчув, як у нього перехоплює подих.
— Поттер… — прошепотів він.
Гаррі зробив крок.
— Мелфой.
Драко ледь усміхнувся.
— Ти завжди знаходиш спосіб усе зіпсувати.
Гаррі засміявся крізь сльози.
— А ти завжди знаходиш спосіб зникнути.
Він кинувся до Драко.
Обійми були сильними, майже відчайдушними.
Драко притиснув Гаррі до себе, заплющивши очі.
— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу.
— Я теж.
Гаррі торкнувся його обличчя.
— Я кохаю тебе.
Драко затремтів.
— Не кажи цього, якщо збираєшся знову пожертвувати собою.
— Я не збираюся.
— Обіцяєш?
Гаррі притулився чолом до його чола.
— Обіцяю.
І тоді вони поцілувалися.
Цей поцілунок був не таким, як раніше.
У ньому не було страху, сумнівів чи прихованих почуттів.
Лише полегшення.
Лише любов.
Лише дві душі, які знайшли одна одну навіть у найглибшій темряві.
Але за їхніми спинами пролунав голос.
— Як зворушливо.
Праматір стояла посеред зали.
Її обличчя більше не було людським. Темні тріщини розповзалися по шкірі, а срібні очі перетворилися на два порожні провалля.
— Ви справді думаєте, що можете втекти?
Гаррі відступив, але не відпустив руку Драко.
Драко стиснув його пальці.
— Разом?
Гаррі подивився на нього.
— Завжди.
Срібна магія спалахнула навколо них.
Праматір підняла руки.
І замок почав руйнуватися.