Тиша без тебе

Розділ 11.

Гаррі прокинувся від тиші.
Не від криків, не від болю, не від звичного відчуття чужої магії, що пульсувала під шкірою. Саме від тиші.
Він лежав у лікарняному крилі Гоґвортсу. За вікном повільно розвиднювалося. Сонячні промені торкалися білих простирадл, а в повітрі пахло зіллями та свіжими травами.
Гаррі повільно підняв руку.
На зап’ясті більше не було срібного символу.
Він різко сів.
— Драко?
Відповіді не було.
Гаррі знову спробував відчути його. Зосередився на тому зв’язку, який протягом останніх тижнів дозволяв йому відчувати кожен біль Драко, його страх, його гнів… і навіть тепло, коли вони були поруч.
Але нічого.
Ніби частину його душі вирвали.
— Драко! — голос Гаррі зірвався.
Він спробував встати, але тіло одразу відгукнулося гострим болем. Гаррі похитнувся, і в ту ж мить двері лікарняного крила відчинилися.
— Поттер! Ти нарешті прокинувся!
Герміона кинулася до нього.
— Не вставай! Ти пролежав майже дві доби!
— Де Драко?
Герміона завмерла.
Гаррі відчув, як у грудях щось стислося.
— Герміоно. Де він?
Вона опустила погляд.
— Ми не знаємо.
— Що означає «не знаємо»?
— Коли професорка Макґонеґел і мадам Помфрі знайшли тебе в підземеллі, ти був непритомний. Драко поруч не було. Лише уламки кристала… і дивна магія, яку ніхто не може пояснити.
Гаррі відкинув ковдру.
— Я маю його знайти.
— Гаррі, ти ледве живий!
— Мені байдуже!
Він зробив крок, але ноги підкосилися.
Герміона встигла схопити його за руку.
— Послухай мене! Ми обшукали підземелля. Усі коридори. Навіть Заборонений ліс. Його немає.
Гаррі дивився на неї, не вірячи жодному слову.
— Він не міг просто зникнути.
— Я знаю.
— Він сказав, що кохає мене…
Голос Гаррі став тихим.
— Він сказав це перед тим, як усе зникло. Я відчував його. А потім…
Він притиснув долоню до грудей.
— А потім нічого.
Герміона обійняла його.
Гаррі не плакав. Він лише дивився в одну точку, ніби його душа залишилася там, у темряві під замком.
Минуло кілька годин.
Гаррі сидів біля вікна лікарняного крила, коли до нього зайшов Рон.
— Чув, ти вже намагаєшся втекти, — сказав він, намагаючись усміхнутися.
Гаррі не відповів.
Рон підійшов ближче.
— Гаррі…
— Він не мертвий.
Рон замовк.
— Я не знаю, що сталося, — продовжив Гаррі. — Але я відчуваю… ні. Я не відчуваю його. І це найгірше. Наче його ніколи не існувало.
— Можливо, прокляття знищило зв’язок.
— Ні.
Гаррі підняв голову.
— Воно не просто знищило його. Воно забрало Драко.
Рон сів поруч.
— Ти справді думаєш, що він пожертвував собою?
Гаррі заплющив очі.
У пам’яті знову виник голос Драко.
«Я кохаю тебе. І все зникло».
— Він не дозволив би мені померти, — прошепотів Гаррі. — Навіть якби це означало його власну смерть.
Рон поклав руку йому на плече.
— Тоді ми знайдемо його.
Гаррі повернувся до нього.
— Ми?
— Так, ми. Ти ж не думав, що я дозволю тобі знову самотужки рятувати світ?
На губах Гаррі з’явилася слабка усмішка.
Але вона зникла майже одразу.
Бо в ту мить він помітив щось на своєму зап’ясті.
Тонку срібну лінію.
Вона була майже непомітною. Лише маленький вигин, схожий на половину символу, який колись пов’язував його з Драко.
Гаррі завмер.
— Роне…
— Що?
Гаррі підніс руку до світла.
Срібна лінія ледь помітно пульсувала.
І раптом у його голові пролунав шепіт.
Не голос Праматері.
Не голос Герміони.
Голос Драко.
«Гаррі…»
Гаррі різко підвівся.
— Драко!
— Що сталося?! — Рон схопив його за плечі.
Гаррі дивився на своє зап’ястя.
— Він живий.
— Що?
— Я почув його.
Срібна лінія спалахнула.
І Гаррі відчув щось нове.
Не біль.
Не страх.
Холод.
Такий глибокий, що здавалося, він проникав просто в кістки.
А разом із ним прийшло бачення.
Темрява.
Високі кам’яні стіни.
Ланцюги.
І Драко.
Він стояв посеред величезної зали, закутий у чорні кайдани. Його голова була опущена, біля скроні виднілася кров. Навколо нього кружляли тіні.
А перед ним стояла Праматір.
— Ти думав, що зможеш обдурити мене, Драко Мелфою? — її голос лунав із усіх боків. — Ти віддав свою душу за Поттера. Але я не дозволю тобі померти.
Драко повільно підняв голову.
Його очі були срібними.
— Тоді ти не знаєш, на що здатна любов.
Праматір усміхнулася.

— Любов? Це лише слабкість, яку я використаю, щоб знищити його.
Драко стиснув кулаки.
— Якщо ти торкнешся Гаррі…
— Він прийде до мене, — прошепотіла вона. — І тоді я матиму обидві душі.
Бачення зникло.
Гаррі впав на коліна.
— Гаррі! — Рон кинувся до нього.
Але Гаррі вже підводився.
Його очі горіли рішучістю.
— Вона забрала його.
— Хто?
— Праматір.
Гаррі подивився на срібну лінію на зап’ясті.
— Вона тримає Драко в місці, якого немає на жодній карті. І якщо я не знайду його…
Він замовк.
Рон похмуро подивився на нього.
— Ти підеш за ним.
— Так.
— Навіть якщо це пастка?
Гаррі відповів без вагань:
— Особливо якщо це пастка.
Тієї ночі Гаррі повернувся до підземелля.
Він не сказав про це Герміоні. Не попередив Макґонеґел. Не залишив записки.
У його кишені лежала паличка, а на зап’ясті мерехтів срібний символ.
Він зупинився перед місцем, де колись стояв чорний кристал.
Тепер там була лише порожнеча.
Але Гаррі знав, що це не кінець.
Він простягнув руку.
— Драко, — прошепотів він. — Я йду за тобою.
Срібна лінія спалахнула.
І під ногами Гаррі розкрилася темрява.
Він почув голос, який змусив його серце завмерти.
— Гаррі… не приходь…
Це був Драко.
Але голос звучав так, ніби він говорив із самого краю смерті.
Гаррі зробив крок у темряву.
— Пробач, коханий.
І зник.