Поцілунок, якого не мало бути

Розділ 4.

Гаррі не міг забути вчорашню розмову.
Особливо останні слова Драко.
«Я боюся, що коли це прокляття зникне… я більше ніколи не зможу бути поруч із тобою».
Ці слова постійно поверталися до нього.
І Гаррі не розумів, чому вони змушують його серце битися швидше.
Він намагався переконати себе, що це лише магічний зв’язок. Що почуття, які він відчуває, належать Драко.
Але щоразу, коли він бачив Мелфоя в коридорах, його погляд затримувався на ньому трохи довше, ніж потрібно.
І це починало дратувати.
Особливо самого Гаррі.
— Поттере!
Гаррі обернувся.
Драко стояв біля сходів, тримаючи в руках старовинну книгу.
— Що?
— Я знайшов дещо.
Гаррі підійшов ближче.
— Щось про прокляття?
— Не зовсім. Про місце, де його можна зняти.
Драко розгорнув книгу.
На пожовклій сторінці був зображений старий підземний зал. Посередині стояв кам’яний вівтар, а навколо нього — два переплетені символи.
Ті самі, що були на їхніх зап’ястях.
— Де це? — запитав Гаррі.
— Під Гоґвортсом.
— Ти жартуєш.
— Я не жартую, Поттер.
Гаррі уважно розглядав малюнок.
— І як ми туди потрапимо?
Драко закрив книгу.
— Через старий коридор за бібліотекою.
— Звідки ти знаєш?
— Я Мелфой. Ми знаємо багато речей, про які Поттери навіть не здогадуються.
Гаррі усміхнувся.
— Ти справді не можеш провести зі мною п’ять хвилин без образ?
Драко подивився на нього.
— Не можу.
Але цього разу в його голосі не було ненависті.
Вони вирушили до бібліотеки після опівночі.
Коридори були порожніми. Місячне світло проникало крізь високі вікна, створюючи на кам’яній підлозі сріблясті плями.
Драко йшов попереду.
Гаррі не міг не помітити, наскільки близько вони трималися одне до одного.
— Ти завжди такий мовчазний уночі? — запитав Гаррі.
— Я завжди такий мовчазний, коли поруч ідіот.
— Я починаю думати, що ти просто не вмієш говорити нормально.
— А я починаю думати, що ти не вмієш мовчати.
Гаррі засміявся.
Драко на мить зупинився.
Він дивився на Гаррі так, ніби вперше почув цей звук.
— Що? — запитав Гаррі.
— Нічого.
Драко швидко відвернувся.
Але Гаррі помітив.
Він помітив, що Мелфой ледь усміхнувся.
Таємний коридор виявився вузьким і темним.
Драко провів паличкою по стіні.
— Алохомора.
Камені почали рухатися.
За ними відкрилися старі сходи, що вели глибоко під замок.
Гаррі відчув холод.
— Мені це не подобається.
— Ти можеш повернутися.
— І залишити тебе самого? Навіть не мрій.
Драко нічого не відповів.
Але Гаррі відчув, як його серце раптом забилося швидше.
Через прокляття.
Принаймні так він собі сказав.
Підземний зал був величезним.
На стінах світилися стародавні руни. Посередині стояв кам’яний вівтар, а над ним висів кристал, наповнений темною магією.
Гаррі підійшов ближче.
— Це воно?
Драко розгорнув книгу.
— Схоже.
Раптом кристал спалахнув.
І голос пролунав у їхніх головах.
«Зв’язок не можна розірвати без втрати».
Гаррі відступив.
— Втрати чого?
На кам’яному вівтарі з’явилися слова.
«Той, хто кохає, повинен обрати. Душа або свобода».
Драко зблід.
— Ні…
Гаррі повернувся до нього.
— Що?
— Це неможливо.
— Драко, що це означає?
Мелфой не відповів.
Він дивився на вівтар, і Гаррі відчував його страх.
— Драко!
— Якщо ми закохаємося одне в одного, — тихо промовив він, — прокляття забере душу одного з нас.
Гаррі завмер.
— Але ж ти казав, що один повинен добровільно віддати душу іншому.
— Я помилявся.
Тиша.
Гаррі повільно підійшов до нього.
— Ми знайдемо інший спосіб.
Драко гірко засміявся.
— Ти завжди так говориш.
— Бо я не збираюся тебе втрачати.
Драко підняв голову.
— Чому?
Гаррі не знав відповіді.
Він лише знав, що думка про втрату Драко була нестерпною.
— Тому що… — Гаррі замовк.
Драко зробив крок ближче.
— Тому що що?
Гаррі подивився в його сірі очі.
— Тому що ти став для мене важливим.
Драко затамував подих.
— Гаррі…
І в ту мить кристал вибухнув сріблястим світлом.
Підземний зал почав руйнуватися.
Камені падали зі стелі.
Гаррі схопив Драко за руку.
— Біжи!
Вони кинулися до сходів.
Але один із кам’яних блоків упав прямо перед Гаррі.
Він не встиг відступити.
Драко різко потягнув його на себе.
Гаррі опинився в його обіймах.
Їхні обличчя були зовсім близько.
Драко важко дихав.

Його рука лежала на спині Гаррі.
— Ти цілий? — прошепотів він.
— Так.
— Не смій більше так ризикувати.
Гаррі подивився на нього.
— Ти щойно врятував мене.
— Не роби з цього трагедії.
— Драко…
Мелфой заплющив очі.
— Не називай мене так, якщо не збираєшся залишитися.
Гаррі завмер.
Він повільно підняв руку й торкнувся щоки Драко.
— Я не збираюся йти.
Драко відкрив очі.
У них було стільки почуттів, що Гаррі не міг відвести погляд.
— Ти не знаєш, що робиш, — прошепотів Драко.
— Можливо.
Гаррі нахилився ближче.
— Але я знаю, чого хочу.
І поцілував його.
Драко завмер.
На одну коротку мить Гаррі подумав, що Мелфой відштовхне його.
Але цього не сталося.
Драко відповів на поцілунок.
Обережно.
Невпевнено.
Наче боявся, що все це зникне, якщо він зробить хоча б один неправильний рух.
Гаррі відчував, як його пальці стискають тканину мантії Драко.
А чорні символи на їхніх зап’ястях світилися сріблом.
Не болем.
Не прокляттям.
А теплом.
Коли вони нарешті відсторонилися, Драко притулився чолом до Гаррі.
— Це була помилка, — прошепотів він.
Гаррі ледь усміхнувся.
— Тоді чому ти мене не відштовхнув?
Драко заплющив очі.
— Тому що я давно хотів цього.
Гаррі затамував подих.
— Давно?
— З першого року, Поттер.
Гаррі відступив на пів кроку.
— Ти ж ненавидів мене!
Драко гірко посміхнувся.
— Я ненавидів те, що ти змушував мене відчувати.
Гаррі не встиг відповісти.
Десь глибоко під замком пролунав моторошний сміх.
А чорний символ на зап’ясті Драко раптом почав темніти.
Мелфой різко схопився за руку.
— Ні…
Гаррі відчув, як його власне серце стискається від болю.
— Драко?!
Мелфой підняв голову.
Його очі стали майже чорними.
— Гаррі, біжи.
— Що відбувається?!
Драко відступив.
— Прокляття…
Його голос зламався.
— Воно прокинулося.
І цього разу воно хотіло не просто їх розлучити.
Воно хотіло забрати Драко.