Омріяний світанок

Діна уважно дивилась  в очі Яни, яка нещодавно прийшла до тями й вперто намагалась позбутися мотузок, та “краща подруга” зав’язала їх на совість. Від цього погляду по шкірі пройшов мороз, бо в цей момент її колишня подруга  виглядала так, немов не спала кілька тижнів. Обличчя було опухлим, під очима лягли темні, майже чорні  кола, губи мали не кращий вигляд, вони були покусаними та  потрісканими.

За спиною почулися кроки. До підвалу увійшов Славінський. На його обличчі з'явилася хижа усмішка, від якої ледь не зупинилося серце. Голос, викликав справжню бурю емоцій як у Яни, так і в Діни.  

- Чому  ти так зблідла, Діано? – Абсолютно спокійно запитав Сашко.

Яна не втримала усмішки. Він прийшов. 

- Зупини ритуал - з кам’яним виразом на обличчі, ледве стримуючи бажання скрутити їй шию, виморожуючим до кісток голосом проронив Сашко.

- Алексе, ти завжди відрізнявся надзвичайною  кмітливістю, але сьогодні явно не твій щасливий день. - Спочатку її голос переливався теплом та ніжністю, та згодом перетворився на звіриний рик. - Ти ж розумієш, що я не робитиму цього. - Вона хрипко розсміялась.

Обличчя Сашка стало червоним від люті та ненависті, а в очах метали блискавки. Одне необережне слово чи зайвий рух - і все,  ніхто звідси не вийде живим. 

- Навіть не смій! - Гнівно виплюнув їй в обличчя. 

Діана, подарувавши присутнім замість посмішки хижий вищир, демонстративно обхопила яблуневі гілки настільки сильно, що було добре чутно їх хрускіт. Вона піднесла їх  достатньо близько до магічного вогнища. Запахло паленим листям. Вона сподівалась, що її давню суперницю, Яну, перекосить від болю. Та нічого не відбувалося. Майже нічого. 

- Продовжуй! - Дзвінкий голос Яни відголосом  луни залишав свої відбитки на стінах захаращеного підвалу. Здається, що цього мало хто очікував, оскільки усі ті, хто знаходився поруч у цьому насиченому негативом вперемішку з нудотно солодким ароматом приміщенні, були дещо ошелешеними.

Вона зробила назустріч їй кілька невпевнених кроків, хоча розуміла, якщо бажання Сашка здійснилося, то з магічної точки зору дівчині нічого не загрожувало. Закляття більше не мали в собі сили. Але є те, що сильніше. Емоції та слова, які були закладені в основу проведеного в далекому минулому ритуалу, а тому існувала вірогідність того, що Діані вдасться здійснити задумане. 

- Яно, ти у своєму розумі? Ти що виробляєш? - Викрикнула Іванка. На що отримала погляд сповнений насмішкуватості. 

До кінця не розуміючи що дівчина робитиме далі, вона подумки звернулася до своєї внутрішньої сили, молячи, майже благаючи  дати хоч трохи сили, магічної сили… Її кроки були тихими, стукіт серця, яке шалено колотилось в грудях,  перекривав собою усі сторонні звуки. Руки стискались в кулаки. Погляд опущений донизу. 

- Ти нарешті вирішила гідно прийняти свою смерть? - Діана відчувала що щось не так, але намагалась ні жестом, ні голосом видати свої переживання. Відповіддю стала гучна тиша. 

- На коліна. - Спокійнісінько промовила Яна, коли нарешті дійшла до колишньої подруги. Не піднімаючи очей. 

- Що ти сказала? Та як ти … - Вона не встигла закінчити фразу, як її тіло зігнулось навпіл, змушуючи її, як і було велено, опуститись на коліна. Вона ніколи не відчувала себе настільки принизливо.

- Але як таке може бути? - Олеся не могла повірити в побачене. - Яким чином Яна контролює її свідомість?

- Стерво! - Шипіла крізь зуби Діана.

- Ти заплатиш мені. За всі заподіяні лиха. За кожну  пролиту сльозу. Своєю кров’ю. - ЇЇ голос був дзвінкий, пронизливий, нелюдський. Яна одним різким рухом вирвала з кук суперниці перев’язані мереживною стрічкою яблуневі гілки. 

Діана спробувала підійнятися, але нічого не вийшло. Її голос зривався, з грудей виривалось  звірине ричання, а пальці від ударів об  кам’яну підлогу розбивалися до крові. Не гаючи часу, Яна миттєво опустилась, очі дівчат опинились на одному рівні. Якби вони були зброєю, то однозначно смертельною. Замазавши свої пальці її кров’ю, дівчина блискавично намалювала один із символів, який показала їй Оляна останнім. Навколо ніби нічого не сталося. Жодних змін. Але вони були…

У широко розплющених очах Діани читалось неприкрите здивування і невіра у те, що зараз відбувалось. Та поті простір навколо затопило таким задушливим солодким ароматом, що він враз став терпким. Складалось враження, що поруч цвів яблуневий сад, аромат його цвіту вперше викликав не задоволення, а нудоту. 

Яна приклавши свою долоню спочатку до власного серця, потім торкнулася скронь. І з кожним її рухом в очах Діани з’являлось все більше страху. Але дівчина не зупинялась. Одним різким рухом вона повністю стерла символ, який сама й намалювала. 

Руки Діани ослабли,  пальці розімкнулись, а на підлогу опав чорними клаптями  попелу те, що лишилось від букета. Його ніби ніколи не існувало. Навіть аромат, який вже встиг просочитися в кожну клітину тіла, осісти глибоко в легенях ніби та вірусна інфекція, він зник, начебто й не було нічого.  Та легкість, яка з’явилась у душі Яни, вона межувала з певним відчуттям  спустошення. 

- Як я тут опинилась? Хто ви? - Ці слова Діани подіяли на всіх присутніх ніби пролите відро холодної води. 

- Досить жартів Діано, це не смішно. Від слова зовсім. - Першим прийшов до тями Сашко. 

- Чому ви кричите на мене? Хіба я щось погане вам зробила? - Вона абсолютно не розуміла такого тону. У інших просто відібрало мову, чи то від гніву, чи то від браку слів. Не лайливих.