Nocte finitur aurora

Сонце поступово з'являлось  на горизонті, даруючи світу ніжно рожеві поцілунки. Його промені проникали крізь холодний туман та пухнасті хмари, додаючи їм дивовижних кольорів. Поступово, підіймаючись вище, сонячне світло набувало яскравіших, насиченіших відтінків. Ранок тільки починав пробиватися крізь нічну темряву, і небо поступово змінювало глибоку  синь на ніжну блакить. Саме у цей світанок Яна відчула момент надії, пробудження й початку нового. Вона відчувала магію спокою і гармонії, спостерігаючи, як все навколо прокидалося  й оживало під впливом магії ранкового сонця. 

Вперше він був для неї таким тяжким. Від побаченого та пережитого в її душі боролися різні емоції. Щодо Славінського її думка змінилась ледь не докорінно. Сьогодні побачила його справжнього. 

Вона також думала й про те, наскільки сильною є прив'язаність та зацикленість Діни щодо минулого. Перебування в постійному зіткненні з минулим заважало їй проживати повноцінне життя як тоді, так і в теперішньому моменті. Їй варто було б навчитися відпускати ті негативи й помилки, які були зроблені, пробачити себе та  інших, й почати  рухатися вперед. Зрозуміло, що минуле є частиною будь-кого з нас, і не можна змінити того, що вже відбулося. Однак його можна використовувати як досвід задля того аби зробити якомога кращим своє життя тепер. 

Чому вона використовувала Іванку у своїх вчинках і чому Яна не змогла ще тоді усе розпізнати? Як давно вона зрозуміла, що душа Йоанни переродилась саме у її тілі? Залишалось ще багато запитань, але їх вона спробує вирішити разом з дівчатами тоді, коли повернеться з мандрівки спогадами. 

Від подальших роздумів її відволік діалог, який відбувався між Алексом та його тіткою - Лідією. 

- Не можу повірити у те, що ти все-таки наважився на угоду з темними силами. - Її роздратування спостерігалося у кожному русі, але голос та інтонація залишалися спокійними й упевненими, непробивними ніби скеля. 

- Я мав спробувати, хоча насправді навіть не вірив у те, що це може спрацювати. Лідіє, ти маєш мене зрозуміти. 

- Я все розумію. Але ти  міг спробувати дати собі час. Просто дозволити собі відчувати горе і прийняти його як природну реакцію на втрату. Замість того аби не стримувати емоцій, ділитися ними, сумувати, плакати чи  гніватися, ти робиш дурниці. 

- Час занадто дорога валюта, щоб нею розкидатися. І я жодним чином не шкодую про свій вчинок. Тому не треба мені зараз читати нотацій. 

- Можливо з часом ти забудеш про цю розмову, але я хочу, щоб ти не переставав практикувати свою магію. Арес просив зберегти його родову книгу і його справу. Тож працюватимемо над підтримкою роботи видавництва та намагатимемось розвивати його. Воно має жити. 

- Книжки є кораблями думки, що мандрують хвилями часу. Цей вислів був улюбленим у  пана Ареса. А ми подорожуватимемо разом з ними. Я вірю в те, що ця мандрівка обов’язково приведе нас до потрібного порту…

Про що далі вони між собою говорили вона вже не чула. У вухах стояв страшний дзвін, крізь який вперто намагався пробитися голос Ольвії, який навіював думку про те, що у кожної ночі є світанок. Вона сподівалась на те, подібних речей в її житті більше не станеться. Думки про майбутнє поселили в душі страх про те, що буде з нею та Олександром після того, коли вона повернеться до нормального життя. Як швидко хлопець пригадає події минулого і що робитиме з тими знаннями. Зараз вона сам на сам зі своїми почуттями. І те що вони є не стало для дівчини відкриттям. Яна розуміла, що вони не мають жодного зв’язку з минулим. Це те, що сформувалось тут і зараз. Але чи мають вони право на життя?

- Я повертаюсь… - прошепотіла Яна, згодом вона відчула легкий дотик вітерця, свіжість трави, а потім вже знайомий солодкий запах. Приємний, але неспокійний.

***

Це був зовсім інший світанок. Хоча сонце так само як і завжди підіймалось над горизонтом драпуючи небо м’якими променями, які освітлювали світ, трансформуючи нічну темряву в дивовижну бузкову рань. Він приніс з собою надію.

У кабінеті панувала повна тиша, лиш розмірене дихання Олександра, який ще солодко спав під дією меморіуму, порушувало її. Яна ковзнула тонкими пальчиками по його скроні, обережно обводячи контур обличчя. Скучила. Заховавши в далеку шухляду скромність, страх та звичну стриманість дозволила собі те, чого не робила раніше. Більше не боялась демонструвати свої емоції й почуття, особливо самій собі. Яна ще раз кинула погляд на Олександра,  від якого всередині з’являлось незвичне тепло та затишок.

У коридорі також правило сонне царство. Дівчата мирно посопували схилившись одна на одну. Вони виглядали такими милими, можна було б сплутати з янголятами якби не протяжне Леськине хропіння. 

Яна майже всю ніч мандрувала доріжками спогадів, ніби кіно переглядаючи уривки подій минулого. Зрозуміло, що дівчата й так були виснаженими, не дочекавшись її повернення їх просто зморило в сон. А ще, дівчина відчувала страшну провину перед Іванкою, але звідки вона могла знати всю правду? Її душила потреба у вибаченні, хоча й добре розуміла, що то все було природними реакціями на всі ті неприємні ситуації, які ставались між ними. І вона була такою ж жертвою обставин.

- Лесь, прокидайся, будь ласка. - Янин голос переливався дзвоном лісових дзвіночків під самісіньким вухом подруги. - У твоєму улюбленому магазині на шикарну брендову сукню знижка майже у п’ятдесят відсотків. Але ти не встигнеш її придбати, а от дівчата з паралельної групи - так. Ну все, не будитиму тебе більше, продовжуй спати далі. - Яна знала на які кнопки потрібно натиснути, аби змусити її прокинутися.