Пророцтво. В полоні марева

- Позолоти ручку, красивий. - Його з роздумів витягнув дзвінкий жіночий голос, а вже за мить його господиня — молода й красива циганка в яскравій та пишній спідниці загородила дорогу. - Не пошкодуй монет, а я тобі всю правду розповім. - Довірливо дивилась йому в очі поки легкий вітерець розвівав її густе вугільне волосся. 

- А давайте я спробую. - Неочікувано для себе запропонував Славінський. Хоч якась розвага за останні кілька днів. Аби тільки не перестаратися й не довести красуню своєю харизмою до нервового зриву. 

- Спробуй, звичайно. Але не впевнена, що у тебе вийде це зробити, особливо із заблокованим даром й резервом на нулі. - Вже серйозно заговорила вона. Її слова подіяли не гірше якісного засобу від похмілля. Він недовірливо роздивлявся незнайомку, вже зовсім по-новому її оцінюючи. Перед ним могла стояти не звичайна шарлатанка, а людина зі справжнім даром провидця. 

- Уважно тебе слухаю. - До її кишені перекочували декілька купюр з тризначним номіналом. 

- Що саме ти хочеш почути? - Запитала вона піднявши гроші до гори перевіряючи їх на фальшивість. 

- Ти й сама прекрасно знаєш. - Він склав перед собою руки. 

- Ох і норовливий же ти, але і кохання твоє не поступається тобі в цьому. Але в тому, напевно  ваша сила. Ніколи не зраджуйте собі. Ще бачу втрату у твоєму житті, втрату людини, яку дуже  любиш. Та вона допоможе  отримати більше, ніж можна тільки уявити…

- І що, пристріту навіть немає? - Не втримався він від шпильки.

- Немає. - На мить задумалась. - Тільки прокляття. Одне. Дуже давнє. Тобі до речі, скільки років?

- Це має якесь відношення до передбачення? - Поцікавився Славінський глузливо підійнявши брову.

- Цікаво просто скільки тобі насправді, бо з таким довго не живуть. - Буденно відповіла вона.

- Багато. Але скажи-но мені, будь ласка, як мені знайти моє кохання? - Де тільки й зникла насмішкуватість.

- Вона у себе вдома. - Циганка крутнула краєм спідниці й зникла за найближчим поворотом залишивши по собі неоднозначні думки й відчуття. Зовсім закрутила йому голову, що навіть забув куди й чому поспішав.  

- Я не втрачу тебе знову. - Прошепотів він й злісно стиснув руки в кулаки. От тільки як розцінювати її слова, що саме вона мала на увазі: гуртожиток чи рідний дім, який знаходився неподалік від міста. Оскільки, у переміщенні він тепер не обмежений, зможе поїхати туди й за шкірку притягнути утікачку  назад. Але спочатку витрясти всю правду, дізнатися, якого біса вона зникла нікому нічого не сказавши!

***

 Вихор викинув Яну посеред центрального парку, біля алеї з тюльпанами. Від переміщення та яскравого різнобарв’я квітів рябіло в очах. Чому вона тут опинилась? Трохи зачекавши поки мине помутніння, оглянула все, що її оточувало. Люди, дерева, лавки, атракціони, морозиво, холодний лимонад - звичайний день для відпочинку і ті хто зокрема ним насолоджувався. Тільки псувала картину заплакана Олеська, яка сиділа на лавці неподалік, у тій частині де густо росли пишні кущі магнолії та рідко гуляли відвідувачі. 

Зрозуміло, що дівчина не хотіла аби хто бачив її зарюмсану з опухлими від сліз червоними очима. Але Яна наважилась підійти до неї, спробувати заспокоїти та дізнатися про причину її суму. Це вона могла собі дозволити, адже Леся була єдиною хто міг її бачити.

- Привіт, Лесю. - Вона сіла поруч з нею, несміливо усміхнувшись. 

- Привіт. - Вимовивши це слово знову гірко заплакала. 

- Ну-ну, не треба так побиватися. Чому ти тут, сама і в такому стані? - Трохи напружилась чекаючи відповіді.

- Ти… чому ти тут? -  Протягнула долоню аби погладити волосся й застигла, подумавши відвела її назад.

- Я не знаю. - Її так само турбувало це запитання. 

- Я сумую. - Промовила вона. - Славінський їздив до тебе додому. Там у батьків дізнався, що ти не приїжджала до них днями. Був дуже здивований. Адже був абсолютно впевненим, що ти знаходишся саме там. - Трохи помовчала. - Був дуже здивований, коли дізнався, що рідко у них буваєш. Він просто не знав про ваші родинні стосунки.

- Не сумуй, все буде добре. - Намагалась заспокоїти її, але в голові крутилося тільки одне: якого чорта він забув у неї вдома?

- Ти так спокійно про це говориш. Я коли побачила тебе у такому вигляді, ледь не померла. 

- Лесь, одягни навушники, будь ласка, й удай ніби говориш через телефон. Не дивись на мене так здивовано. Я розумію, що це ідеальне місце для усамітненої розмови, але у нашій з тобою ситуації це виглядає дещо неоднозначно, навіть дивно чи що. - Видавивши з себе посмішку розуміння, Леся виконала прохання Яни. 

- То що з тобто трапилось?  - Трохи заспокоївшись розпочала допит Олеся. 

- Ти не відповіла на моє запитання. - Нагадала їй Яна й замовкла. 

- Думала про тебе. Це так не справедливо! Ти допомагала усім і завжди, а зараз коли з тобою трапилась біда, ніхто й пальцем не поворухне. От скажи, чому так? - Зробила паузу.  - Та й тіло не знайшли… Подумки кликала тебе, мабуть, через це ти тут…

До такого повороту її життя не готувало. Так, вона розуміла, що це має коли-небудь статися, але ж не в такому молодому віці, а років у дев’яносто, наприклад, хоча ні, краще в сто. Сьогодні біля річки вона також про це думала, але коли про це вголос заговорила Олеся, стало прикро і боляче.