Ігри розуму й не тільки

До тями Лідія Волянська приходила вже у кабінеті свого племінника. Відколи її перенесли сюди минуло вже години зо три, не менше. Груди її так само повільно підіймалися, дихання було тихим й розміреним, а з обличчя не поспішала сповзати блаженна посмішка. Відкоркована пляшечка нашатирного спирту стояла під самісіньким її носом.  Славінський згорбившись на кріслі та підпираючи руками голову буравив поглядом розкидані на столі документи. 

Віта сиділа на підлозі під дверима підпираючи їх, піднявши погляд у стелю, аби сльози не котилися градом по її щоках. Яна була поруч з подругою, легенько торкаючись її плеча, перебираючи густе волосся. Тиша нагнітала й так не просту ситуацію, що складалась. Вона давила ніби могильна плита. Усі слова позастрягали у горлі. 

- Повідомляти в поліцію зараз немає ніякого сенсу. Навіть якщо нам дуже пощастить і заву таки приймуть, її все одно не шукатимуть раніше визначеного терміну. - Озвучив свої міркування Славінський.

- Але якщо є відповідні зв’язки, то можна й попросити чи надавити зробити це швидше. Якщо, звичайно, не шкода витрачених часу  й коштів. - Віта нарешті подала голос. 

- Можна, якщо ти досить відома й впливова особа. Але, на жаль, це не наш випадок. - Абсолютно беземоційним голосом відповів він. 

- Чому? Хіба ви не достатньо відомі чи впливові? Чи все ж таки шкода грошей? - Віта нарешті зважилась подивитись в його обличчя. - Хоча чого ще можна було очікувати від мажора, який явно зажерся й загрався. 

- Не все так просто як здається на перший погляд. - Продовжував ухилятися від прямої  відповіді він.

- Звичайно не так. Куди мені до ваших проблем. - Фиркнула дівчина. Яна розуміла реакцію дівчини, адже вона не мала жодного уявлення про ті проблеми, які мав Славінський. Аби сама не знала справжню причину, то й сама злим вовком дивилась би у його бік.

Ці двоє могли б ще дуже довго сперечатися, аж поки Лідія не зупинила їх нагадавши про свою присутність тяжким схлипом. Вона повільно піднялась на ліктях, підіймаючись ще вище. Славінський скочив з-за столу, поправив подушки на дивані, на які жінка щасливо сперлася зайнявши напівсидячу позу. 

- Нарешті. - Тільки й видихнув очевидним полегшенням. - Ми дуже перелякалися. Можеш пояснити, що сталося? - Повернувся на своє місце.

- Можна води, будь ласка. В горлі пересохло. - Сонно попросила Лідія.

Віта одразу підскочила, поправила одяг й вискочила за двері в коридор, де неподалік від кабінету стояв кулер з водою. Тим часом Яна підійшла ближче до кураторки, сіла біля неї уважно вдивляючись в обличчя. Її очі хворобливо сяяли, погляд блукаючим, затуманеним, мутнуватим. Невже вона під дією алкоголю? Чи якихось заборонених речовин? Чомусь таке питання виникло в її голові. І воно було дивним, але шостим чуттям відчувала, було певною мірою вірним. 

- Яна зникла. - Його голос дрижав від роздратування. Й сам стояв відвернутий до вікна.

- Тобто зникла? Коли це сталося? - Ця інформація дещо ошелешила жінку. - Я зранку бачила її, ми погомоніли трохи, потім вона сказала, що має багато завдань від тебе й побігла до дівчат. - Настала тиша. - А з іншими дівчатами ти спілкувався?

Тепер настала його черга дивуватися. До приміщення досить невчасно повернулась Віта, тому й застала обох з трохи пришелепкуватими виразами обличчя. 

- Я щось пропустила? - Запитала дівчина простягаючи кураторці паперовий стаканчик з водою, підозріло зиркнула  на Славінського, потім на Лідію. Яна ж  стояла трохи поодаль від компанії, аналізуючи й складаючи до купи всю інформацію. 

- Нічого такого. - Сухо відповів він.

- Ти, мабуть, йди краще, відпочинь. Вже пізня година та  й день був важким. - Лідія проговорила це таким тоном, який не передбачав жодних заперечень. 

- Я знайду тебе завтра. - Пообіцяв керівник. - Вже й правда пізно. - Додав він, читаючи на обличчі підопічної все те, що вона про нього думає.

- Добре. Ви маєте рацію. До побачення. - напрочуд легко погодилась дівчина, що без сумнівів стало для Славінського і Яни підозрілим. Не в її характері. Вона різко розвернулась, ніби їй заліпили дзвінкого ляпаса й швидко покинула кабінет. 

Коли двері за дівчиною зачинилися, Славінський підійшов до бару, дістав нову пляшку наповнену точно не яблуневим соком, стара ж, точніше те, що від неї залишилось так і валялося під стіною. Від душі наповнив по самі вінця склянку ароматним напоєм й одним махом спустошив її, навіть не скривившись. 

- Племінник-алкоголік — горе в родині. - Несхвально цокнула язиком Лідія. - Не поділишся з тітонькою, що саме спонукало тебе до цього? - Вона виразно кивнула на пляшку.

Реакція не змусила довго чекати, він усівся в зручне крісло й гучно втягнув повітря.

- Лідіє, що останнє за сьогодні ти пам’ятаєш? - Нахмурено зсунув брови.

- Що за дивні запитання? - Здивувалась жінка. - Університет. зранку прочитала лекцію, забрала речі з кафедри й приїхала сюди. Зустріла Яну, трохи погомоніли, потім зайшла до інших дівчат, вони якраз копошились у редактора. Далі, здається, піднялась до твого кабінету, мабуть, я дуже втомилась за останні дні, тому й заснула мертвим сном. Перевантаженість дала про себе знати. 

- Тобто, ти хочеш сказати, що не впевнена у тому, що сьогодні мала розмову зі мною. - Він не запитував, просто констатував очевидне.