Необдумані слова та їх наслідки

Лідія обернулась на шум чужих кроків. Упевнених, важких, непримиренних. До яблуні наближалась, начепивши на обличчя його благодушний вираз, щиру посмішку та проблиски стурбованості,  одна з її студенток, а також подруга Яни - Іванна. Важко уявити в яких стосунках насправді перебувають дівчата. Якщо одну можна прочитати легко, мов відкриту книгу, іншу - тільки використовуючи тлумачний словник або перекладача. Завжди собі на умі.

- О, пані Лідіє, вітаю вас! - Дівчина засяяла ніби новорічна іграшка. - Вирішила от подихати свіжим повітрям, прогулятися садом й подумати над тим, про що хотілося б писати диплом. Чарівне місце! Чи не так? - Вона очікуюче, навіть з певним викликом подивилась в очі своєї викладачки, нервово  щось перебираючи пальцями. 

- Погоджуюсь, тут дуже гарно. - Досить скупо відповіла вона. Цікаво, що насправді вона тут робить? Й де зараз інші дівчата? Невже Сашко зовсім їх розпустив!? О, чим це так солодко пахне?

- Ой, а чому ви сидите на землі? Вам стало зле? Я зараз викличу швидку! - Блискавично витягнула з сумки телефон, випустивши з рук те, що уперто зминала, вже почала набирати потрібний номер.

- Іванно, облиште це. Я гарно себе почуваю, дякую за турботу. Але мені здається, що зараз ви маєте бути разом з іншими практикантками. - На мить змовкла. Потім продовжила. 

- Я все зрозуміла. А хто це за вами? - Нахабності дівиці не позичати.

Волянська слухала  її беззмістовну балаканину як ненав’язливий фоновий шум до цього моменту. На що вона таким чином  розраховує? 

- Таки треба переговорити з вашим керівником та збільшити обсяг завдань, щоб не вистачало часу пхати носа у чужі справи. 

Іванна невдоволено скривила губи, але у відповідь не посміла огризнутися. Ціна - диплом, а за ним довгоочікувана свобода щодо батьківських планів на її майбутнє. Вона цього не приховувала, навпаки, відверто про це розповідала. Тому не нариваючись на нову порцію викладацького гніву, різко розвернулась і поспішила покинути сад. 

Інколи здавалось, що час не просто уповільнив свій хід, а зупинився зовсім. Яна не поверталась. Не з’являвся й Алекс з відваром. Сонце яскраво світило, посилаючи своє тепле проміння усьому живому. Очі злипалися, сон повільно, але упевнено заповнював собою свідомість, ніби павук, що повільно підкрадався до жертви паралізуючи її, оплітаючи чіпкою павутиною. 

- Я тільки на кілька хвилин прикрию очі… - Тихо-тихо сказала Лідія перед тим, як ці хвилини плавно перетворились у кілька годин. 

Повітря навколо Лідії і Яни ставало важким та задушливим, уїдливий нестерпно-солодкий аромат розповсюджувався на все, що знаходилось поруч, він проникав у кожну клітину, приносив руйнування тому, чого вдавалось дістати. Трава біля них, що донедавна вражала своєю красою та сочилась силами, на очах скручувалась у коричневі трубки, корчилась, темніла, відмирала. Здавалось, життя покинуло цей куточок раю. 

***

Тепер Яна бачила східчастий вівтар, оточений чорними свічками, перед ним стояла навколішках жінка, яка читала слова закляття.  Букет зі свіжозрізаних яблуневих гілок, що виблискував дощовими краплями на листі у світлі сотні інших свічок, які знаходились по периметру усього приміщення, чаша, наповнена киплячою рідиною від якої відходив сивий туман, а також ритуальний ніж, оздоблений ієрогліфами, які знаходились у його центрі.

Не одразу вдалося зрозуміти, що говорила ця жінка, але прислухавшись уважніше, Яна зрозуміла, вона проводила заборонений, страшний ритуал, даруючи своїй жертві смертельне прокляття. Хто був цим бідолашним чи бідолашною, так і не почула, але голос упізнала. Ще кілька хвилин тому він був лагідним від задоволення, а зараз грубим та хриплим від злості й прокльонів. 

Груди здавило настільки сильно, що ніби хто поклав зверху кам’яну плиту, поверх, для упевненості, наклавши купу хоч і дрібного, але важкого каміння. Повітря з них ніби вибивали, воно виривалось шматтям, дихання ставало рваним, все важчим. Дедалі складнішим було перебування у такому стані, пропускати через себе ті події й емоції від яких волосся дибки стало. Щось було не так з ними й це турбувало. Думки роїли хаотично й вчепитись хоч за ніяк одну не вдавалось, лиш тільки за край свідомості вхоплювалось прослизаючи тоненькою змійкою відчуття неправильності. 

***

Ноги ледь тримали. Дівчина здригалась від нестерпного болю, але трималась чисто з упертості. Губи стали солоними, невже вона плакала? Навіть для впевненості провела по них холодними пальцями. Ні, це не сльози. Це стікали краплі крові. В очах застрибали яскраві плями, і вона провалилась в наступне видіння. 

Вона опинилась знову на подвір’ї маєтку. На вулиці стояла пречудова погода, сонце стояло високо, у небі жодної хмаринки, легкий теплий вітерець ворушив листя та куйовдив волосся, зібране у дивовижні зачіски молодих дівчат та поважних леді, які однозначно створювалися до якої-небудь важливої події. Різноманіття суконь вражало, навіть було схожим на кольорове божевілля. Ні стриманості, ні вишуканості, ні простоти. Це був суцільний виклик усім канонам і стандартам тогочасної моди.  

Звідусіль неслися жваві розмови про погоду, новини, економіку, а також про подію, що от-от мала відбутися. З обговорень, Яна зрозуміла, що вона мала честь побувати на весіллі. Хотіла зробити кілька кроків, щоб пройтися трохи, роздивитись усе, торкнутися мереживних  стрічок, що прикрашали собою маєток, пропустити крізь себе емоції радості за молодят, урочистості, важливості моменту та пустити сльозу від розчулення миттю.