Наука забувати (не)потрібне

Славінський не відразу зрозумів, що сталося. Дівчина залишалась нерухомою, сиділа на траві ніби приклеєна до неї будівельним клеєм. Спочатку легенько торкнувся її плечей, реакції не послідувало. Тоді він підскочив, ніби ошпарений, швидко нахилився перед  нею, вдивляючись в очі. Погляд був пустим, ніби тут її вже не було, душа покинула тіло. Узяв її руки, вони були теплими, пульс теж відчувався. Чому ж вона, мов загіпнотизована, застигла? Що спровокувало до цього? Що вона шепотіла перед цим, він чітко бачив як її вуста рухалися. Але, що саме вона сказала, на жаль, не розчув. 

За спиною почулися чиїсь неспішні кроки. Хто насмілився тривожити їх спокій, порушувати ту чарівну атмосферу, яка кілька хвилин тому робила їх обох щасливими. На його плечі опустилися чужі руки, хотів був їх вже скинути й нагородити нахабу міцним слівцем, але не встиг, бо впізнав родинний перстень на тонких пальцях Лідії. 

- Не нервуй, заспокойся. - Спокійно проговорила тітка, її інтонація й тембр голосу мали б вплинути на племінника заспокійливо, та замали протилежний ефект.

- Ти знущаєшся? - Славінський скинув її руки зі свого тіла, роздратовано підскочив. - Заспокойся? Ти зараз серйозно?

- Хлопчику мій, я знаю про що зараз говорю. Дослухайся, будь ласка, не сперечайся. Не роби нічого згарячу. Все одно нічого не вийде. Вона має пройти це сама. Так має бути. 

- Я чогось не знаю? - Його грізний вираз обличчя й така ж поза вимагали негайних відповідей.

- Багато приховано від тебе, так, мій любий. Але скоро все стане на свої місця. Замай трохи терпіння. - Вона протягнула йому невеликий мішечок. - Всередині є рецепт, приготуй за ним напій, коли дівчина прийде до тями, обов’язково нехай його вип’є, так швидше повернуться сили. Бо перехід буде важким.

- Не скажеш. - Констатував очевидне.

- Вибач, але я не можу. Аби мала право, вже давно тобі усе розповіла б. 

- Виходить, що Яна не випадково знайшла нас? - відповіддю йому став тільки докірливий погляд. - Треба перенести її до кабінету.

- Ні в якому разі. Не можна цього робити. Це місце живитиме її, підтримуватиме життєві сили й слугуватиме провідником. - Вона враз посерйознішала. - Якщо перервати цей зв'язок, вона може залишитись там назавжди. Це в кращому випадку. У іншому випадку, ти й сам прекрасно розумієш, які можуть бути наслідки. 

- Тоді посидь, будь ласка,  поруч з нею, поки  приготую все. Я швидко. 

- Добре, але не дуже поспішай. Хтозна наскільки це затягнеться. І якщо її подруги щось запитають, не кажи їм про це нічого. Вдай, що не маєш інформації про місцеперебування дівчини. 

***

Яна опинилась посеред пишного яблуневого саду, квітучого та запашного, їх розкішне гілля  було оздоблене, ніби пухким снігом,  рожевим цвітом й драповане яскраво-зеленими листочками, що  запорошували кожне деревце. У повну силу зараз тут панувала тепла весна. Дівчина акуратно ступала по одній зі стежок, що вела до розкішного будинку.  Природа навколо зачаровувала своєю красою, майоріла великою кількістю різновидів квітів, які вона до сьогодні не бачила.

Вона спокійно крокувала, не дуже замислюючись над тим, що така безпечність може мати в майбутньому наслідки. В голові думок майже не було. Лиш тільки абсолютна зачарованість та захоплення навколишньою красою. Так і вийшла на невелику галявину перед будівлею, посеред якої ніби горіло полум’я. Підійшовши ближче, побачила, що це багряні пелюстки незвичайного цвіту, повільно колихалися за вітром, створюючи ілюзію багаття, що палає.

Вдихнувши на повні груди до нудоти солодкого аромату квітів, відчула легке запаморочення в голові. Потім знову потемніло в очах і дівчина опустилась на м’яку траву. Потім додався сильний головний біль, а в пам’яті божевільним  вихором стали проноситися незрозумілі туманні картинки. Голова боліла на стільки нестерпним, що застогнавши, дівчина стиснула долонями скроні, а по щоках покотилися сльози.

До  тями привів дотик холодної руки. Яна добряче перелякавшись розплющила очі, адже тут крім неї і нікого не було. Принаймні так їй здавалось. 

- Прийшла до тями? Вибач, не хотіла тебе налякати. - Перед дівчиною стояла молода гарна дівчина, чорнява, з розпущеним кучерявим волоссям, що грайливо спадало на її плечі. Очі мали глибокий, чорний колір, ніби в них ховалась сама ніч. У лівій руці вона тримала щось схоже на качалку, та побачивши, куди спрямувала свій погляд Яна, заховала її за свою спину. - Подумала, що ти злодійка. У нас такий одяг собі дозволяють лише розбійниці. 

- Та не злодійка я, ще цього не вистачало. - Вона поволі підвелась, однією рукою тримаючись за бордюр квітника.  - Нічого не розумію, я ж тільки-но в “Аресі” була… - Уважно придивилась до будівлі, і таки упізнала її. Це й справді був “Арес”, але зовсім не такий, яким вона його кожного дня бачила. Холодний і чужий.  У свідомості ніяк не приживалася бентежна думка, про те, як це могло статися. І навіть переживши цю досить нервову подію, не розуміла, як перемістилась, бо  судячи з усього саме так і було.

- Ти відвідувала могилу пана Ареса? - Запитала незнайомка. 

- Кого? - Яна здивовано округлила очі. 

-  Ареса Славінського, колишнього господаря цього маєтку. Він похований недалеко від саду, у сімейному склепі. - Але коли до неї дійшло нарешті розуміння того, що співрозмовниця взагалі нічого не розуміє, і кожна порція отриманої інформації викликає шок, поспішила поставити правильне запитання. - Ти, до речі, як тут опинилась, і хто така взагалі.