Розділ 19. Порошинка в оці

Розділ 19. Порошинка в оці

Віктор Валерійович звільнився якось підозріло швидко. Олесі здавалося, що кравці будуть мучити його ще як мінімум годину. Але не минуло й десяти хвилин, як двері в кімнату Лесі тихесенько прочинилися. Ні, це не Шевцов.

— Вітольд?

— Так, це я, душе моя.

Блондин прослизнув у кімнату і плюхнувся в крісло поруч із Олесею.

— Знову?!! Ти з глузду з'їхав! Тобі минулого разу було мало?!

Образ Вітольда, який летить на клумбу разом із драбиною, виразно постав перед очима.

— Не гнівайся, янголе мій, — він узяв її руку і поцілував у своїй манері: ніжно і трохи довше, ніж належало б. — Я просто божеволію без репетицій. Мені потрібно було побачити тебе.

Сердитися на цього пройдисвіта не так-то й просто. Але Олесі категорично не хотілося повторення вчорашньої історії.

— Ти що, не розумієш? Едвард відправить тебе геть тим же шляхом, що і минулого разу. А сьогодні там навіть драбини немає, — Олеся кивнула на вікно. — Ти ж покалічишся і ще тиждень не зможеш репетирувати.

Вона підскочила з крісла і спробувала підняти Вітольда, щоб виштовхати скоріше за двері:

— Іди негайно! Якщо Едвард побачить тебе тут, він уб'є нас обох!

— Твій злюка, якщо і вб'є, то тільки мене, душе моя, — Вітольд посміхнувся.

— Я б не була така впевнена.

— Тебе він не зачепить. Ти не уявляєш, яку маєш над чоловіками владу.

Це було так несподівано, що Олеся навіть тягнути Вітольда перестала.

— Не знала? Це так мило, янголе мій.

Леся від безвиході сіла в крісло. От що з цим пронозою робити?

— Пробач, душе моя, мені, справді, потрібно було з кимось поговорити. Я в засмучених почуттях.

— Що трапилося?

— Моя чудова Жоржета сказала сьогодні, що більше не буде зігрівати мене в своїх обіймах.

— Чому?

— Тому що починає серйозні стосунки з іншим. Уявляєш, душе моя? Тобто зі мною у неї було все несерйозно.

Чесно кажучи, Олеся не здивувалася. Десь вона Жоржету навіть розуміла. І хоча вона співчувала цьому привабливому пройдисвіту, але прекрасно усвідомлювала, що він ще той ловелас. З тих чоловіків, що трохи закохані в кожну жінку світу.

— Нічого страшного, Вітольде, знайдеш собі іншу.

— Але у Жоржети були такі солодкі губки. Де я знайду заміну?

— Знайдеш, — Олеся була впевнена, що у такого ловеласа труднощів із цим не виникне.

— Може, позалицятися до крихітки Стейсі? — мрійливо протягнув Вітольд. — У неї такі гарні... очі.

Бідолашна Стейсі...

— Так. Позалицяйся, — Олеся зробила нову спробу підняти Вітольда з крісла.

Цього разу вдалося.

— Ну іди ж ти уже, — вона почала підштовхувати блондина до дверей. — Іди! Інакше залицятися буде нічим. І більше навіть не думай пробиратися в мою спальню. Я серйозно! Інакше навіть не буду чекати, коли це зробить Едвард — сама тебе відлупцюю.

— Ти чарівна, душе моя, — розсміявся Вітольд і, здається, вже готовий був ретируватися, але в коридорі почулися кроки.

От халепа! Віктор Валерійович. Перед очима виразно постала картинка, як Шевцов спускає Вітольда зі сходів. Леся відчувала деяку відповідальність перед Мелісою за те, щоб її партнер залишився профпридатним до її повернення. Що ж робити? Вона озиралася на всі боки. В голову приходили лише ідеї з анекдотів, що починаються словами: «Повертається несподівано чоловік із відрядження...». Але через брак кращих варіантів довелося вхопитися за них.

— Лізь під ліжко, — скомандувала Олеся, супроводжуючи свої дії поштовхами. — Я його відволічу, а ти непомітно вислизнеш.

Під напором Олесі і обставин Вітольд, продовжуючи сміятися, корився. Щойно його спритне гнучке тіло поглинув простір між ліжком і підлогою, до кімнати зайшов Шевцов. Лише тепер, дивлячись на боса з папкою в руках, який нічого не підозрює, Олеся зрозуміла, що задачу поставила перед собою майже не здійсненну. Потрібно не просто відвернути увагу Віктора Валерійовича, але і зробити так, щоб в жодному разі не прозвучало щось типу:

— Чистякова, розберіть документи в цій папці.

Тобто вистав розігрувати потрібно буде відразу дві: одну — для Вітольда, другу — для Шевцова.

Вона підскочила до боса зі швидкістю метеора і спробувала задіяти всі свої мізерні акторські здібності:

— Едді, любий, як добре, що ти зайшов. Я тут змучилася. Мені порошинка в око потрапила. Сльози течуть, нічого не бачу, — защебетала вона, інтенсивно підморгуючи.

Скоротивши відстань до декількох сантиметрів, шепнула:

— Підіграйте мені.

Багатозначно так шепнула, навіть вимогливо, щоб трохи ввести Віктора Валерійовича в ступор. Для успішного проведення операції їй потрібно було, щоб Шевцов розгубився. І це у неї вийшло. Він здивувався, і протягом перших секунд виглядав злегка ошелешеним. Але лише секунди. А далі у нього все-таки включилися мізки:

— У кімнаті хтось є? — прошепотів він.

— Так, — кивнула Олеся і знову нагадала: — підіграйте, — а потім уже голосно: — Подивися, коханий, що там у мене, в лівому оці.

Вона злегка закинула голову, і Віктор Валерійович сфокусував погляд на її нібито постраждалому органі зору. Ну, як сфокусував? Він тільки робив вигляд, що шукає порошинку, а сам боковим зором сканував простір кімнати.

— Я нікого не бачу, — прошепотів він здивовано.

Мовляв, для кого ми спектакль-то розігруємо?

— Що, любий, не бачиш порошинки? Ходімо до вікна. Там світліше, — Олеся потягнула Віктора Валерійовича за руку.

На даний момент коло вікна було анітрохи не світліше, оскільки вже встигли згуститися сутінки, але їй треба було передислокувати Шевцова подалі від ліжка, щоб звільнити Вітольду шлях для відступу.

Поки вона тягла Віктора Валерійовича до вікна, він остаточно зорієнтувався в обстановці. І коли вони зупинилися один навпроти одного, його очі вже почали злегка іскрити.