Розділ 12. Картинка з іншої реальності

Розділ 12. Картинка з іншої реальності

Віктор Валерійович чекав на Олесю біля входу до маєтку, і щойно вона опинилася всередині, замкнув двері.

— Ваша перша ідея: прикинутися, що нас немає вдома, вже не здається мені такою поганою. З гостями сьогодні явний перебір.

Щодо гостей Леся була повністю згодна. Але думка, що вони з Віктором Валерійовичем залишилися вдвох у замкненому будинку, несподівано полоскотала нерви.

— Давайте вже, Чистякова, ведіть, нарешті, на кухню, — скомандував Шевцов, злегка посміхнувшись на слові «кухня». Як Олеся його розуміла! У самої давно живіт зводило від голоду.

— Добре. Тільки, Вікторе Валерійовичу, дайте мені півгодини або краще годину.

Посмішка тієї ж миті сповзла з фізіономії боса.

— Я ще так і не встигла переодягнутися, — пояснила Олеся, ковзнувши поглядом по своїм блискітками.

— Хто вам винен? Оце вже ні, Чистякова, жодних півгодини. Ваші спроби переодягнутися занадто травмонебезпечні для третіх осіб. Я хочу спочатку поїсти, перш ніж спускати чергового вашого залицяльника зі сходів.

Ну, по-перше, не Олесиного, а Мелісиного, а по-друге, не залицяльника, а друга. Віктор Валерійович, що, так і не повірив, що між танцюристами не було любовного зв'язку? Однак вимовляти вголос ці свої заперечення Олеся не стала. Вона ж не просто так сказала Вітольду, що краще в клітку до тигра увійде, ніж буде спеціально злити Шевцова. Він і так, за словами дівчат з бухгалтерії, неандерталець, а вже коли голодний...

Олеся скинула босоніжки. Вже від цього знаряддя тортур вона не відмовить собі в задоволенні позбутися. Дерев'яна підлога досить тепла, щоб шльопати нею босоніж. Ну а стосовно сукні... Що тут поробиш? Повечеряє в ній. Шевцов усе одно вже мав можливість роздивитися це вбрання у всіх ракурсах. Та й узагалі, Олеся не його тип.

— Гаразд, ходімо, — вона попрямувала до дверей, які вели в широкий коридор.

Коридор був щільно заставлений діжками з рослинами — складалося враження, що крокуєш лісовою стежкою. Лорд Едвард, судячи з усього, великий любитель зелені.

Треті двері зліва відкривали вхід на кухню. Кухня, як і всі інші приміщення цього симпатичного маєтку, мала панорамні вікна від підлоги до стелі і була затоплена теплим золотим світлом призахідного сонця. Краса! Прозора перегородка з розсувними дверима ділила простір на дві частини: технічну зону, де можна було готувати їжу, і зону, де цю їжу передбачалося споживати.

Насамперед Олеся рушила до мийки. Віктор Валерійович дисципліновано встав за нею в чергу на миття рук. Після гігієнічної процедури, обидва взялися досліджувати шафки.

— Шукаємо щось істотне, — скомандував Шевцов. — М'ясне, — уточнив він, мабуть, вирішивши, що для Олесі й лист салату може виявитися цілком собі поживною вечерею.

Ні, на лист салату вона і сама вже не погодилася б. Доба на двох ковтках чаю і без того сприятливо позначилася на її фігурі. Тепер можна дозволити собі і більш калорійне задоволення.

Одна з шафок виявилася холодильником. Як Олеся і підозрювала, він був забитий продуктами і готовими стравами.

— Вікторе Валерійовичу, я тут буженину зайшла, — вона дістала досить об'ємисту посудину, в якій красувався рум'яний з усіх боків шматок м'яса.

В очах Шевцова спалахнув захват не менший, ніж коли вдалося підписати контракт з корейцями.

— Тут і овочі є, — Олеся витягла миску зі свіжими м'ясистими помідорами і пухирчатими огірочками. — Тільки хліба не знайшла.

— Хліб у хлібниці, — Віктор Валерійович кивнув у бік невеличкої шафки, а потім з видом фокусника, що дістає з капелюха кролика, витягнув круглий рум’яний буханець.

Відшукавши в одній із шухляд ніж, Шевцов взявся нарізати свою здобич. Хліб виявився пружним, пухким, з хрусткою скоринкою, і дивовижно пах, ніби щойно з печі. Ані м'ясо, ані овочі, не викликали в Олесі такого непереборного бажання терміново схопити шматочок, як ця рум'яна досконалість. Ось тепер вона по-справжньому відчула, наскільки сильно зголодніла.

Поки вони з босом накривали на стіл, за вікнами почали згущуватися сутінки. Темно-сині, густі, тихі, такі бувають лише в сосновому бору. Віктор Валерійович запалив лампу, що звисала зі стелі на довгій ніжці рівно над столом. Її м'яке світло брало в фокус тільки тарілки з їжею, а все інше залишало в напівтемряві.

Якась нереальна вийшла картинка перед очима: столик на двох, важкі сутінки за вікном, інтимне світло — ніби Олеся потрапила на романтичну вечерю в дорогому готелі. Ще й Шевцов масла у вогонь підлив. Весь в цій своїй герцогській шовковій сорочці, що пахне свіжістю і морем, підійшов і відсунув для неї стілець. Вона, звичайно, розуміла, що це він на автоматі, але все одно зніяковіла.

Бачили б її зараз дівчата з роботи – згоріли б від заздрощів. Особливо Ніночка з бухгалтерії. Адже вона мріяла якось розділити трапезу з Віктором Валерійовичем. Саме не перекус там який-небудь, а солідний такий прийом їжі. У неї ціла теорія на рахунок цього була.

— Щоб уярмити чоловіка, потрібно з ним разом пообідати, ну або повечеряти, не важливо. Головне, щоб він був в цей момент ну дуже голодний, — пояснювала вона. — Тоді у нього на підкірці запишеться, що з цією дівчиною пов'язане неземне задоволення. І він несвідомо почне до неї тягнутися.

Якщо вірити теорії Ніночки, то у Віктора Валерійовича в цей момент підкірка піддавалася дуже активним записам, тому як апетит у нього, неозброєним оком було видно, — звірячий. Ні, Шевцов, звісно, не накинувся на їжу з етикетом первісної людини — сидів, манірно так пиляв м'ясо ножичком. Але Олеся бачила, як він мружиться від задоволення, коли це м'ясо жує.

Однак при всій повазі до Ніночки, в її теорію Леся не вірила. Не настільки вже чоловіки примітивні істоти, хоча, звичайно, деякі окремі індивіди і не дуже-то далеко від неандертальців пішли.