Розділ 11. Дружні відносини

Розділ 11. Дружні відносини

От халепа! Як безглуздо Олеся попалася. Наче у низькосортній комедії. Переплутати ногу! Хоча в такий божевільний день не те що «право» з «ліво» сплутаєш, тут власне ім'я забути можна.

Як пояснити невдалий спектакль і яку нову відмазку придумати, Леся й гадки не мала. Одна надія — якщо вже Вітольд переконався, що з його «партнеркою» все в порядку, може, здогадається, що краще б йому зникнути з Олесиної спальні.

Ні, не здогадався. Він продовжував посміхатися і гладити кісточку.

— Як добре, душе моя, що твої ніжки не постраждали.

Оце так. Анітрохи не злиться, що Олеся намагалася його обдурити. Очі дивилися знизу вгору ласкаво. Вона вчергове звернула увагу, який він красень. Та й за характером милий, хоч і трохи дивний.

— Я знав, що твій бука цього б не допустив. Був би я твоїм нареченим, янголе мій, я б теж беріг твої ніжки.

Знав він. А цікаво, Вітольд в курсі, що «Олесин бука» будь-якої миті може зайти в кімнату? Пташиний гомін, звісно, сильно заважав розчути, що відбувається в коридорі. Але Лесі здавалося, вона відчуває, як крізь прочинені двері просочуються звуки кроків. Дуже не хотілося б, щоб Віктор Валерійович застав блондина тут. Шевцов, ясна річ, не справжній наречений, але щоб не видати себе, йому доведеться розіграти сцену ревнощів. А Леся вже встигла переконатися наскільки Віктор Валерійович хороший актор.

— Тобі вже час іти, — поквапила вона Вітольда. — Я тобі потім поясню, чому поки не можу брати участь у репетиціях. Ми пізніше все надолужимо.

— Але, душе моя, чому б не почати репетиції завтра?

Олеся знову з тривогою глянула на двері. Ну от, побоювання підтвердилися. Коридором крокував Віктор Валерійович.

— Іди, — прошепотіла Леся і мало не стусаном підштовхнула Вітольда.

Але запізно. Шевцов спочатку начебто і пройшов повз кімнату. Але, мабуть, його погляд встиг вихопити щось незвичайне за прочиненими дверима. Бос різко розвернувся і увійшов. Лесю охопило дурне хвилювання, ніби це справжній наречений застукав її зі стороннім чоловіком у пікантній сцені, яку можна витлумачити двояко. Підживило це ірраціональне почуття те, що Шевцов і виглядав відповідно — немов справді  застукав свою наречену з іншим.

Його очі спалахнули таким вогнем, що Олесі стало страшно за Вітольда.

— Любий, це не те, що ти подумав, — промовила вона фразу, гідну дешевого анекдоту. Але нічого іншого на думку не спало. Хоча ні — в голові промайнув відповідний кадр радянської комедії: «Не винувата я! Він сам прийшов!». Однак Олеся побоювалася, що безсмертна репліка з «Діамантової руки» може не зовсім вірно бути витлумачена Шевцовим.

— Вітольд просто хотів переконатися, що з моєю ногою все в порядку, — вона спробувала новим аргументом зупинити боса, що грізно насувався на блондина.

Чи чув Віктор Валерійович Олесю? Навряд. Відстань між ним і Вітольдом, який піднявся на ноги, скорочувалася.

— Забирайся, мерзотнику! — прогарчав Шевцов.

Блондин посміхнувся і спробував обійти противника, щоб прослизнути до дверей:

— Мілорде, світло моїх очей, я вже йду...

«Світло моїх очей» в цій фразі явно було зайвим. Віктор Валерійович скривився, як від зубного болю, і, перегородивши дорогу, процідив уїдливо:

— Ні, голубе, тим же шляхом, що й увійшов.

Шевцов почав відтісняти блондина до вікна, а той задкував, поки не наткнувся спиною на підвіконня. Він застрибнув на нього і почав намацувати рукою приставлену з того боку драбину.

— Дозвольте відкланятись, — як ніде нічого посміхнувся Вітольд і спробував скористатися сходами. Діяти доводилося швидко і до того ж наосліп, через це щось пішло не так.

Пролунав спочатку шерех, потім глухий звук падіння, а потім страшна триповерхова витіювата лайка. Шевцов виглянув назовні, хмикнув задоволено, а потім закрив вікно.

— Вікторе Валерійовичу, що з Вітольдом?! — підбігла до місця подій Олеся. Якщо, звісно, можна назвати бігом пересування в одній правій босоніжці. Друга, знята блондином, так і залишилася лежати біля дивана.

— Здійснив політ разом зі своїм знаряддям злочину, — злорадно повідомив бос.

— Упав з драбини? — злякалася Леся.

— Не З драбини, а РАЗОМ із драбиною. Не варто було до чужих наречених лазити.

— Вікторе Валерійовичу, вам не здається, що ви перебрали міру? — блиснула очима Олеся. — Треба спуститися — подивитися. Він же міг ногу зламати.

Вона поспішно начепила ліву босоніжку і попрямувала до дверей, але Шевцов перегородив дорогу:

— Та нічого з вашим танцюристом не сталося. Не та висота. Та й приземлився він на м'яку клумбу. Краще поясніть, що він тут робив, — в очах боса знову почали спалахувати блискавки.

— Він дійсно хотів переконатися, що з моєю ногою нічого серйозного не сталося, — Олеся спробувала обійти Шевцова.

— А моїх слів йому не вистачило?! — він не дав їй вислизнути, піймавши долонями за лікті. – То як? Переконався?!

Віктор Валерійович був настільки близько, що вона відчула, які напружені його м'язи. Серце закалатало гучно, заглушаючи інші звуки.

— Переконався, що нічого серйозного, — розгублено відповіла вона. — І навіть більше. Боюся, він зрозумів, що я абсолютно здорова.

— Забули, що треба кульгати? Погана ви актриса, Чистякова, — виніс вердикт Шевцов.

Вона вже припинила спроби бігти рятувати Вітольда, але Віктор Валерійович продовжував тримати гарячими долонями.

— Зате ви хороший актор, — зазначила Леся. — Так правдоподібно ревнощі зображували.

Він, нарешті, опустив руки, посміхнувся:

— Ситуація посприяла. Цей пройдисвіт... чому він навколо вас в'ється? Він, що, коханець Меліси?

Спочатку в Олесі теж проскочили подібні думки, але тепер їй так не здавалося.

— Ні. Думаю, він просто хороший друг. Дуже близький. Але саме друг.