Розділ 9. Так склались обставини

Розділ 9. Так склались обставини

У Олесі в голові промайнули тисячі думок. Хто це? Залицяльник, шанувальник, родич? А може, це мати Едварда підіслала когось спеціально, щоб скомпрометувати Мелісу в очах сина?

Як себе з ним вести? Застосувати прийом Віктора Валерійовича — кивати і хмикати?

— Янголе мій, яка ти чарівна! — блондин взяв за плечі, жадібно ковзаючи захопленим поглядом по блискіткам (Олеся ж так і не встигла переодягнутися). — Як я сумував! Чекав твого приїзду в таверні «Богема», де був заброньований номер. Але сорока на хвості принесла, що ти зупинилася в іншому місці. Я одразу ж схопив екіпаж — і ось я тут.

Олеся ще більше розгубилася. Кивати або хмикати було якось вже зовсім не в тему. Якщо це родич Меліси, то мабуть потрібно відповісти взаємною теплотою, а якщо це безцеремонний шанувальник або фанат, то (ще й при живому нареченому) йому потрібно однозначно й холодно дати відкоша.

То хмуритися чи посміхатися? Дилема. Леся зробила, про всяк випадок, і те, і інше. І поки її мімічні м'язи намагалися зобразити дві протилежні емоції одночасно, вона напружено вдивлялася в риси обличчя чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи є у них схожість з Мелісою. Він був просто красень. Хоч зараз на обкладинку глянцевого журналу. Правильні риси обличчя, але вони не здавалися знайомими. Але ж якби він був родичем Меліси, мав би бути схожим і на Олесю. Виходить, все-таки шанувальник?

— Я не став відпускати карету. Ми можемо їхати просто зараз.

Їхати? Щось події приймають зовсім несподіваний хід. Олеся остаточно сторопіла від подиву. По звуках, що лунали за спиною, вона здогадалася, що Віктор Валерійович залишив сумки на півдорозі і стрімкими кроками наближається до дверей. Вона обернулася. Вигляд у Шевцова був якийсь похмуро рішучий. Схоже, він прийшов до точнісінько такого ж висновку, що і вона: блондин — нав'язливий фанат. І мабуть, в планах боса викинути його за двері. Олеся спробувала на око визначити, хто з двох чоловіків міцніше і чим може закінчитися сутичка. На жаль, прогноз був не на користь гостя.

— Мілорде, — нарешті помітив другого мешканця маєтку блондин і посміхнувся такою ж соромливою посмішкою підлітка, якою посміхався і Олесі, — світло моїх очей, ви ж не будете проти?

У Шевцова око почало сіпатися від цього «світло моїх очей». Він навіть трохи сповільнив кроки.

— Минуло півроку з моменту, як ми разом виходили на сцену. І ось настав щасливий для мене день, коли це станеться знову. Але нам потрібно попрацювати. Провести багато-багато довгих годин на паркеті, перш ніж ми постанемо перед публікою. А концерт вже в суботу. Ми не можемо втрачати жодного дня, — пояснив він Шевцову, який невпинно наближався. Потім знову подивився на Олесю. — Ти ще не бачила афіші? Вони чудові. «Прима Меліса і Вітольд. Вихор емоцій в пластиці тіла». Квитки вже розкуплені. Аншлаг, мій янголе, такий аншлаг! Їдьмо ж швидше, душе моя, — він потягнув її за руку.

Ситуація, нарешті, хоч трохи прояснилася. Виходить, за Олесею (ну, в сенсі, за Мелісою) заїхав її партнер по танцях, щоб відвезти на репетицію. На репетицію?!! Холодок пробіг по спині. Олеся не вміє танцювати. Ні, вона вміє, звичайно, сіпатися під музику, але мова ж про професійні танці! Може, навіть, про балет. Хоча, судячи зі сценічних костюмів, вкритих блискітками, скоріше, про вар'єте.

Олеся гарячково міркувала, що ж їй сказати, поки не згадала про сумки, частина з яких все ще стояла в холі. Віктор Валерійович збирався використовувати їх як реквізит для того, щоб позбуватися непрошених гостей. Щоправда йшлося про матір Едварда. Але з нею спрацював інший спосіб, а тепер може стати в нагоді цей.

— Пробач, Вітольде, але не вийде, — винувато посміхнулася Олеся. – Я дуже втомилася з дороги. Ще навіть і сумки не розібрала.

Блондин покосився на баули з розчаруванням, але, тим не менш, сказав:

— Нічого страшного, душе моя. Заїду по тебе завтра вранці.

Дідько! Ще не краще. Найімовірніше, в Олесі та боса не вийде помінятися з двійниками до завтрашнього ранку. Тут хоча б до середи встигнути, до ради директорів, на якій Шевцову конче необхідно бути присутнім. Що ж робити?

Поки Олеся гарячково намагалася придумати, як виплутуватися з ситуації, в гру вступив Віктор Валерійович.

— Завтра теж не вийде, — кинув він Вітольду. — Меліса травмувала ногу, — бос обійняв Олесю за талію. — Ходімо, люба. Відведу тебе на диван. Тобі ж боляче стояти.

Шевцов потягнув її до канапи і шепнув:

— Кульгайте.

Леся схопила ідею на льоту і почала старанно припадати на праву ногу. Вітольд підскочив з іншого боку і теж став підтримувати Олесю:

— Як же так, серце моє? Як це вийшло?

— Ееее... — Леся намагалася придумати щось правдоподібне, але нічого крім: «Йшов, спіткнувся, впав, отямився — гіпс!» в голову не приходило. — Так склались обставини.

— Меліса підвернула ногу, коли спускалася зі сходинок поїзда, — відповів за неї Шевцов.

Чоловіки підвели «постраждалу» до дивана і акуратно посадили.

— Лікар уже оглядав?

Леся заперечливо хитнула головою.

— Я сам оглянув, — заспокоїв Вітольда Шевцов. — Незначне розтягнення. Два-три дні і можна буде починати репетиції.

Після чого недвозначним поглядом вказав блондину на двері. Той, перш ніж піти геть, підійшов до Олесі, підхопив її руку і знову поцілував. Їй, як і першого разу, здалося, що губи затрималися трохи довше, ніж того вимагали правила етикету.

— Обіцяй, янголе мій, що будеш себе берегти, — він багатозначно глянув на босоніжки, підбори яких не те що хворій, здоровій людині протипоказані.

— Обіцяю, — поспішно відповіла Олеся. Він і уявити не міг, як їй самій хотілося перевзутися в більш комфортне взуття.

Вітольд вийшов, і Леся зітхнула з полегшенням.

— Підозрілий тип, — виніс вердикт Шевцов, коли за гостем зачинилися двері.