Розділ 4. Любов публіки

Розділ 4. Любов публіки

Віктор Валерійович почав роздивлятись купе і помітив невелику нішу. Звідти було вилучено білу дамську сумочку на золотистому ремінці.

— Може, стане в нагоді? — він простягнув знахідку Олесі.

Вміст виявився досить передбачуваним: хусточки, серветки, пудрениця, гребінець, помада, ключі (знати б іще, що вони відкривають), блокнотик (на жаль, абсолютно чистий — жодного запису, жодної позначки), олівець, гаманець, в якому лежали кілька купюр — величезна це сума, або так, на чашку чаю, залишалося лише здогадуватися. Крім того, був ще й фігурний флакончик із бірюзовою рідиною — мабуть, парфуми. І пляшечка з пігулками невідомого призначення. На цьому все.

Поки Олеся вивчала вміст сумочки, бос перевірив кишені своїх штанів. Його улов був набагато скромніше — лише гаманець. Пачка купюр, витягнута назовні, виглядала трохи товщою, ніж у гаманці Меліси, але все одно не дуже переконливо. Але як би там не було, у когось з двійників повинні були водитися гроші. Дозволити собі подорожувати в такому люксі напевно могли лише заможні люди. Шевцов для порядку перерахував готівку і продовжив досліджувати купе.

— Десь повинно бути взуття, — кинувши погляд на босі ноги Олесі, хмикнув він і понишпорив під полицею.

Ідея виявилася правильною. Саме під полицею знайшлася шухляда, в якій лежало те, що треба було взути: золотисті босоніжки на шпильках, що вселяли фобію висоти, і шкіряні черевики, які здалися Олесі верхом комфорту.

Де справедливість? Чому навіть у паралельному світі зручне взуття належить носити лише чоловікам? Леся начепила це блискуче знаряддя тортур і спробувала пройтися туди-сюди по купе, щоб зловити баланс. Ніколи ще їй не доводилося крокувати на таких високих підборах. Завдяки спортивному минулому з вестибулярним апаратом було все нормально, а значить, існувала ймовірність, що зі шпильок вона не впаде, якщо не доведеться багато ходити.

— Багажу в купе я не бачу, — Віктор Валерійович з побоюванням поглядав на невпевнене дефіле Лесі. — Якщо ми подорожували не без нічого, то значить, десь є багажне відділення і наші речі там.

«Наші» — це, звісно, сміливо сказано. Олеся підозрювала, що виявить у валізі Меліси лише епатажне ганчір'я. З яким би задоволенням вона проміняла це все на свій смартфон.

— Думаю, потрібно вийти з вагона, а там видно буде, — Віктор Валерійович кивнув у бік дверей. — Зорієнтуємося по ходу.

— А може, посидимо ще трохи тут? Звикнемо до нової реальності, — боягузливо запропонувала Олеся.

За вікном вирувало незрозуміле життя. А тут, в тісному просторі купе, було затишно і безпечно.

— Кхе-кхе, — в дверному отворі матеріалізувалася провідниця і, страшенно соромлячись, пробелькотіла: — Прошу вибачення, але за кілька хвилин поїзд буде відігнаний на службовий шлях.

Віктор Валерійович розуміюче кивнув працівниці і, несподівано підхопивши Олесю під лікоть, направив на вихід.

— Ходімо, люба.

І жест, і інтонація були такими природними — Станіславському б ні до чого було причепитися. Оце артист! Він, що, всі юнацькі роки займався в драмгуртку?

Спиратися на міцну руку Віктора Валерійовича виявилося приємно. Шовкова ретро сорочка пахла свіжістю і морем. Чи це парфуми самого Шевцова? Навіть на височенних підборищах Олеся була набагато нижча за нього. Якщо на мить уявити, що поруч крокує дійсно наречений, то майбутня авантюра переставала здаватися такою вже страшною. Еге, шкода, що цей з виду такий надійний і міцний чоловік насправді ніякий не наречений, а прискіпливий бос.

Віктор Валерійович першим спустився зі східців вагона. Леся чекала, що він подасть руку, щоб полегшити її сходження з вагонного Олімпу на перон, але він, вражений висотою підборів не менше за Олесю, вчинив ще кардинальніше — підхопив за талію і зняв зі сходів. І ось у той момент, поки вона бовталася в повітрі, шепнув:

— Народ не розійшовся. Здається мені, що це ваші фанати. Готуйтесь відчути на собі любов публіки.

Олесі абсолютно не сподобалася думка боса. Адже дійсно всі ці люди, які стовпилися на пероні, можуть виявитися шанувальниками Меліси, які прийшли зустріти свого кумира. Як же Леся шкодувала, що опинилася в центрі уваги. Може, перебувати в чиїйсь тіні і не тішить самолюбство, але зате якось спокійніше.

Натовп, побачивши пару, яка зійшла з поїзда, пожвавився і почав рухатись.

— Меліса, — прокотилося спочатку як тихий видих, а потім набрало обертів і перетворилося на гучний гул: — Меліса! Меліса!

Олеся дивилася на шанувальників з побоюванням і настороженістю. Подумки готуючись, що ось-ось буде розчавлена ​​охочими отримати автограф.

— Не забувайте, ви зірка, — шепнув бос і легенько стиснув лікоть.

Це він натякає, що потрібно привітати публіку? Олеся спробувала розтягти губи в усмішці і помахала рукою.

Натовп заревів ще голосніше. Ох, ну чому не склалося все навпаки: Віктору Валерійовичу нехай би дісталася роль зірки, а Лесі — його скромної нареченої. Нехай би шанувальники кричали його ім'я і мріяли розібрати по шматочках на сувеніри саме його, а Олеся б тихенько ховалася за його широкою спиною. Адже як босові везе: і взуття у нього зручніше, і роль простіша.

Люди продовжували улюлюкати, аплодувати, махати руками, але, на щастя, чомусь не підходили. Які, все таки, виховані фанати! Зате боковим зором Олеся помітила, як з протилежного боку перону до них поспішає великий кремезний чоловік, трохи за п'ятдесят, в тільняшці, з обвітреним засмаглим обличчям.

— З приїздом, мілорде, сім футів вам під кілем, — посміхнувся він, оголивши рівний ряд білих зубів. І хоч вся ця привітність була адресована Віктору Валерійовичу, Леся одразу відчула симпатію до власника тільняшки. — Я вже відніс багаж у машину, можемо їхати.

Бос кивнув, наче так і має бути, але Олеся здогадувалася, що його так само, як і її, терзає питання. Хто такий цей чоловік? Особистий водій?