Розділ 3. Приїхали

Розділ 3. Приїхали

У сільський заспокійливий пейзаж вклинилося щось нереальне. Таке, чого бути ніяк не повинно. Ґрунтовою дорогою їхала... карета. Запряжена четвіркою коней, біла, з позолотою — зовсім як з якогось фільму про вікторіанську епоху. Власне, за цю рятівну думку і зачепилася свідомість — відбувається зйомка фільму.

Коли поїзд наздогнав другу карету, а потім ретро-автомобіль, що блищав на сонці своєю безглуздістю, Олеся все ще переконувала себе, що нічого особливого в появі такого ось реквізиту в передмісті столиці немає. Більше бентежило інше: де, власне, сама столиця? Якщо поїзд ось-ось повинен прибути в Київ, хіба не повинні по обидва боки дороги підніматися висотки, що підпирають небо? Якісь будиночки стали з'являтися то тут, то там, але вони теж більше нагадували декорації до фільму про вікторіанську епоху.

Чомусь знову недоречно згадалися слова професора Брайона про паралельну реальність. Чи доречно? Всі ті дрібні та великі нестиковки, з яких почався сьогоднішній ранок, галопом пронеслися в голові: починаючи з незвичайного дизайну купе і закінчуючи дивною поведінкою провідниці. Повільною крижаною цівкою в серце затікало єхидне запитання: «Так все-таки де ж знаходиться Олеся? В яку таку столицю прибуває потяг?».

Вона перевела погляд на боса. Крім чуток про його виключну прискіпливість, ходили й інші. Про те, що він уміє тримати будь-яку ситуацію під контролем і з будь-якої ситуації виходити з гідністю (ну, тобто сухим із ​​води). Якщо чутки не брешуть, то ця якість, схоже, їм скоро стане в нагоді.

— Отже, це таки не ви. Не ваш розіграш, — глибокодумно промовив Віктор Валерійович, похмуро дивлячись у вікно і постукуючи пальцями по столу.

У логіці йому не відмовиш. Все ж як би не мріяли деякі дівчата затягнути боса в ліжко, брати для цього в оренду музейний реквізит і вже тим більше перебудовувати околиці столиці вони б навряд чи наважилися. А якби й наважилися, то не змогли б.

Потяг підкотив до красивої двоповерхової білосніжної будівлі з витонченими колонами. Вона поважно розкинулася на кілька десятків метрів уздовж перону, всім своїм виглядом нахабно натякаючи, що це ніщо інше, як вокзал. Зовсім не той вокзал, який мав би постати перед пасажирами в Києві. Потяг плавно пригальмував і зупинився. Не важко здогадатися – він прибув у пункт призначення. На пероні юрмилися люди. Чоловіки були одягнені майже так само, як і бос. А от вбрання жінок хоч і відрізнялися різноманітністю, все ж виглядали набагато скромніше за Лесину кричущу позолочену сукню.

В купе знову постукала провідниця:

— Ми прибули в столицю! — схвильовано повідомила вона. Потім зніяковіла, нервово потопталася на місці і простягнула Олесі листівку: — Пам'ятаєте, ви обіцяли автограф?

Дівчина дивилася такими благаючими очима, що Лесі нічого не залишалося, як взяти картку в руки. Ось здавалося б, ранок сьогодні був сповнений такою кількістю незрозумілих нереальних подій, що здивувати Лесю вже нічого не могло. Однак зображення на листівці все одно шокувало.

Лицьова сторона картки містила фото... Олесі. Вона була зображена в ще більш провокативній сукні, ніж та, яку довелося одягати сьогодні. Знову водоспад блискіток, але до того ж ще й обурлива напівпрозорість матеріалу. Більше було схоже на сценічне вбрання якої-небудь поп-діви. І щоб вже остаточно збити Олесю з пантелику на картці був напис: «Прима Меліса».

Віктор Валерійович роздивлявся фото з-за плеча Лесі. Завдяки дзеркалам вона бачила його обличчя, хоч він і стояв за спиною. У нього теж очі на лоб лізли.

— Мелісо, підпишіть, будь ласка, — нагадала про себе провідниця, простягаючи олівець.

Шосте чуття і виразний погляд Шевцова підказували, що краще виконати прохання, а не влаштовувати гучне шоу: мовляв, що за цирк?! Ніяка я не Меліса!

Олеся перевернула картку і накарябала на зворотному боці:

Бажаю щастя та любові! Меліса

Нічого кращого за цю банальну фразу в голову не прийшло. Та й як туди взагалі хоч щось могло прийти, коли розрізнені уривки думок затопили весь розумовий простір. Однак провідниця прийшла в захват навіть від цієї сухої пари слів.

— Дякую! — засяяла вона, притиснувши картку до грудей, і вискочила з купе.

Віктор Валерійович провів її похмурим поглядом. Потім цей погляд перекочував на Олесю:

— Сідайте, — кивнув він на полицю з таким виглядом, ніби збирався повідомити новину, яку краще вислухати в сидячому положенні, щоб не боляче було падати від шоку. — Ви запам'ятали, що там говорив професор Брайон про споріднену паралельну реальність і двійників?

Ще кілька хвилин тому пам'ять Лесі на рахунок цього мовчала. Але фото дівчини в яскравій суконьці, такої схожої на Олесю, що рідна мати не відрізнить, змусило мізки посилено працювати. Дещо вона згадала. Теорія професора була схожа на фентезійний роман. Він стверджував, що існує споріднений паралельний світ, в чомусь дуже схожий на звичний, земний, в чомусь відмінний. І в цьому світі цілком можуть жити люди, як дві краплі води схожі на людей з земного світу — двійники.

— Припустимо, — Шевцов виділив слово інтонацією, — поки просто припустимо, що слова Брайона про паралельну реальність і двійників мали під собою якесь підґрунтя. І ми дійсно опинилися... тут.

Олесю сміливість боса вразила. Логіка давно підказувала їй, що щось подібне потрібно припустити, але нічого такого припускати поки зовсім не хотілося. В глибині душі ще жевріла надія, що ситуація вирішиться якось сама собою.

— Так от, припустимо, що ми в цій паралельній реальності, про яку говорив Брайон, — безжально продовжив Віктор Валерійович, не даючи Лесі сподіватися на диво. — Що ми тоді маємо? Вас тут вважають якоюсь примою Мелісою. Ви тут, по всій видимості, зірка місцевого шоу-бізнесу. Імовірно, танцівниця чи актриса, чи співачка. Я... про мене поки нічого невідомо... навіть ім'я... лише те, що я ваш наречений.