Повернення до минулого

(Віккі)

Після Нового року я вперше дозволила собі повірити, що підготовка до весілля може бути не війною.
Не легкою — але живою.
Ми зустрілися з Теодором і Еммі вранці. Кав’ярня була майже порожня, з вікнами в сніг і дерев’яними столами, які трохи хиталися. Я любила такі місця — вони не прикидалися важливими.
Еммі одразу витягла планшет.
— Отже, — сказала вона з тим самим тоном, яким люди починають щось велике, — декор. Без пафосу. Але з сенсом.
Я усміхнулася.
Саме це я й хотіла почути.
Декор
Ми говорили про тканини так, ніби вони могли змінити долю.
Льон чи шовк.
Теплі відтінки чи холодні.
Свічки справжні чи електричні.
— Справжні, — сказав Теодор. — Завжди справжні.
— А якщо вітер? — спитала я.
— А якщо вітер, — втрутилася Еммі, — значить, так і треба.
Мені подобалося, що вони не намагалися зробити «ідеально». Вони хотіли зробити нашаровано — так, як життя.
Ми дивилися зразки квітів. Я торкалася пелюсток, відчуваючи, як у мені щось заспокоюється.
— Нічого надто білого, — сказала я. — Я не хочу стерильності.
— Ти хочеш тепла, — кивнув Теодор.
— Я хочу, щоб люди дихали, — відповіла я.
Еммі підняла на мене очі й усміхнулася так, ніби зрозуміла трохи більше, ніж я сказала вголос.
Деталі
Ми обговорювали столи.
Розсадку.
Навіть серветки.
Це звучить смішно, але саме серветки раптом стали для мене важливими. Не мереживні. Не «святкові». Прості. Такі, які не кричать «подивіться на мене».
— Ти боїшся, що все стане надто… — почала Еммі.
— Не моїм, — закінчила я.
Я думала про Майкла. Про те, як він дивиться на простір. Як він ненавидить фальш. Як він завжди відчуває, коли щось зроблено «для картинки».
Я хотіла, щоб це весілля було місцем, де він зможе видихнути.
Легкість
Ми сміялися.
Справді.
Без напруги.
Еммі жартувала про гостей, Теодор згадував якісь абсурдні весілля з минулого. Я ловила себе на тому, що вперше не рахую час.
Я навіть подумала: можливо, ми впораємося.
І саме в цей момент задзвонив телефон.

Я спочатку не зрозуміла, що він кричить.
У кав’ярні було шумно, кавомашина загуркотіла, хтось засміявся за сусіднім столом. Я побачила ім’я Майкла — і в грудях стислося ще до того, як я підняла слухавку.
— Віккі, — його голос був різкий, зламаний, — зайди в новини. ЗАРАЗ.
— Що сталося?
— Просто зайди. І не відкладаючи.
Він поклав слухавку.
Я завмерла на секунду.
Потім відкрила телефон.

Я не одразу зрозуміла, що бачу.
Заголовки.
Скріншоти.
Пости.
І слова, які різали зір.
«Фіктивний шлюб?»
«Контракт замість кохання»
«Інсайдер: весілля — частина піару»
Я прокручувала стрічку, не дихаючи. Коментарі сипалися швидше, ніж я встигала читати. Хтось сміявся. Хтось обурювався. Хтось писав, що «так і знав».
Мені стало холодно.
— Віккі? — голос Еммі був десь здалеку. — Що там?
Я не могла одразу відповісти.
Руки тремтіли.
— Вони… — почала я і замовкла. — Вони пишуть, що наш шлюб фальшивий.
Тиша за столом була густою.
— Що значить «пишуть»? — повільно спитав Теодор.
— Значить, що це всюди, — сказала я. — Соцмережі. Таблоїди. Блоги. Хтось злив це як факт.
У голові не було думок. Лише одне відчуття — удар.

Я вийшла з кав’ярні, навіть не пам’ятаю як.
Набрала Майкла.
— Я їду до тебе, — сказала я.
— Я вже під будинком.
Ми їхали мовчки. Він тримав кермо так, ніби воно могло втекти. Я дивилася у вікно і намагалася не плакати — не тому, що не хотіла, а тому, що не могла дозволити собі зламатися.
— Хто це зробив? — спитала я.
— Поки не знаю. Але це не випадково.
— Фільм ще не вийшов…
— Саме тому це небезпечно.
Я зрозуміла це раніше, ніж він договорив.
Скандал без контексту.
Історія без фіналу.

Ми поїхали до режисера одразу.
Без попередження.
Без плану.
Він зустрів нас в офісі, ще в пальті, з кавою в руці. Побачив наші обличчя — і все зрозумів.
— Сідайте, — сказав він коротко. — Розповідайте.
Майкл говорив чітко, швидко. Я мовчала, слухаючи, як моє життя перетворюється на кейс.
— Це можна використати, — сказав режисер після паузи.
— Використати? — я не стрималася. — Це нас знищує.
— Або зробить сильнішими, — відповів він спокійно. — Фільм готовий. Люди говорять. Їм потрібна правда. Але — на ваших умовах.
Я подивилася на Майкла.
Він дивився на мене.
— Презентація, — сказав він. — Публічна.
— І можливість поставити питання, — додав режисер. — Для всіх журналістів. Без вибірки.
— Ми скажемо, що пояснимо все, — сказала я тихо.
— Але не зараз, — кивнув Майкл. — На презентації.
Режисер усміхнувся.
— Це приверне увагу. І до фільму. І до вас. Але головне — ви будете контролювати момент.
Я не знала, чи хочу цього.
Але знала, що іншого виходу немає.

Ми вийшли з офісу з одним рішенням.
Того ж дня команда опублікувала заяву:
Презентація фільму відбудеться.
Після — відкрита сесія запитань для всіх акредитованих журналістів.
Ми дамо пояснення особисто.
Я дивилася на текст і відчувала, як світ знову прискорюється.
Але тепер — ми йшли йому назустріч.

Ранок почався з того, що я прокинулася задовго до будильника. Серце билося так швидко, що здавалося, воно може прорватися крізь груди. У голові — суцільний хаос: «Фільм готовий, презентація сьогодні, журналісти, хейт, соцмережі… а ми взагалі готові?»
Майкл сидів на кухні, горнятко кави в руках. Його очі теж були напружені, але в ньому була якась стабільність, яку я намагалася вловити, щоб заспокоїти себе.
— Ти вже переглянула фінальний монтаж? — спитав він, відводячи погляд від чашки.
— Вчора ввечері, — відповіла я. — Але я не знаю, чи готова дивитися його ще раз сьогодні. — Я відчула, як голос трохи тремтить.
Ми розкрили всі папки: сценарії, нотатки для виступу, ключові кадри, питання, які можуть задати журналісти. Я бачила, як Майкл перегортає сторінки, роблячи позначки олівцем, і мені раптом стало ясно — він справді бере все на себе. Його концентрація випромінювала впевненість.
— Може, нам варто ще раз прогнати наш виступ перед дзеркалом? — запропонувала я.
— Добре, — кивнув він. — Але без перегріву. Нам потрібен спокій, а не паніка.
Ми пробігли всі моменти, які збиралися сказати, декілька разів повторили паузи, погляди один на одного, тон голосу. Я помітила, як Майкл нервово поправляє краватку і відводить погляд, коли доходить до частини про нашу «справжню пропозицію».
— Ти нервуєш? — спитала я, з посмішкою, яка не зовсім ховала тривогу.
— Трохи, — він зізнався тихо. — Але це добре. Це значить, що мені небайдуже.
Ми пакували все, що могли знадобитися: документи, декілька копій фільму для перегляду, речі для підготовки до інтерв’ю, декілька запасних костюмів на випадок форс-мажору. Кожна дрібниця — від гігієни до зарядки для камер — була контрольована.