Нові ми і новий шлях

(Майкл) 

Після Різдва дім не став порожнішим — він став тихішим.
Тиша була не спокійна, а робоча. Така, в якій народжуються рішення і зникає терпіння.
Я вперше зрозумів, що весілля — це не подія.
Це система.
І ця система не питає, готовий ти чи ні.
Списки лежали всюди. Вона їх переписувала. Я — оптимізував.
Ми обидва вдавали, що це контроль, а не страх.
Віккі могла годинами мовчати над відтінком тканини.
Я дивився і не розумів різниці — але бачив, як для неї це має значення.
І цього мало би вистачити.
— Це айворі, — сказала вона.
— Це кремовий, — відповів я автоматично.
І одразу зрозумів, що програв.
Бо справа була не в кольорі.
А в тому, що їй треба було, щоб я побачив.
Сукня
Я не ходив на примірки. І це було правильно.
Але я бачив її після них.
Вона приходила додому виснажена, з тією особливою втомою, яка не фізична.
Втомою від того, що від тебе чекають реакції.
— Ти маєш виглядати щасливою, — сказала їй якось дизайнерка (Віккі передала це без емоцій).
— А якщо я просто хочу бути чесною? — відповіла вона тоді.
Я нічого не сказав.
Але тоді вперше подумав: я не хочу весілля, яке зламає її ще до початку шлюбу.
Контроль
Я брав на себе те, що вмів.
Дзвінки. Угоди. Таймінги. Людей.
Коли вона казала «мені важливо», я чув: мені страшно.
Коли я казав «це не критично», вона чула: ти мене не чуєш.
Ми сварилися не голосно.
Ми сварилися точно.
— Ми не можемо міняти меню знову, — сказав я.
— Я не можу їсти цю рибу, — сказала вона.
— Це один день.
— Це день, у якому я маю бути живою.
Я замовк.
Бо вона була права.
А я просто боявся, що вона зламається раніше, ніж ми дійдемо до фіналу.
Гості
Списки гостей — моя найбільша помилка.
Я дивився на імена і бачив зв’язки.
Вона дивилася — і бачила рани.
— Ти не можеш його викреслити, — сказав я одного разу.
— Я можу, — відповіла вона спокійно. — І зроблю це.
Вона не кричала. Не плакала.
Вона просто сказала правду.
І я зрозумів: якщо я не стану на її бік зараз — я програю не весілля.
Я програю шлюб.
Я закреслив ім’я.
І в той момент зрозумів, що вперше роблю це не як продюсер, а як чоловік.
Її сльози
Вона плакала тихо.
Не для мене. Від мене.
Я знаходив її у ванній, з вимкненим світлом.
Не питав «чому».
Просто сідав поруч. Приносив чай. Чекав.
Я знав: якщо я почну рятувати — вона закриється.
Їй треба було, щоб я був, а не щоб я вирішував.

Втома
Найгірше — це втома, яка не лікується сном.
Ми сиділи поруч, кожен у своєму телефоні, і я ловив себе на думці:
ми не віддаляємося — ми просто перевантажені.
— Ми витримаємо? — спитала вона одного вечора.
Я не відповів одразу.
— Ми не витримуватимемо, — сказав я. — Ми будемо вибирати одне одного. Щодня. Навіть коли це важко.
Я не знав, чи цього досить.
Але знав, що інакше — не хочу.
Передчуття
Десь усередині мене з’явилося відчуття паузи.
Неначе світ затримав подих.
Преса була надто тихою.
Дзвінки — надто обережними.
І я вперше подумав: це ще не найскладніше.
Але поки що ми були тут.
Втомлені. Неідеальні.
Разом.

Я зрозумів, що так більше не можна, коли вона заснула раніше за мене.
Не від втоми — від виснаження.
Це різні речі. Втомлена людина ще тримається, а виснажена — просто відпускає.
Я сидів на краю ліжка, дивився на її обличчя і думав про те, що ми готуємо весілля, але майже не торкаємося одне одного без потреби. Доторки стали функціональними: допомогти, підтримати, заспокоїти. У них зник вогонь. І це лякало більше, ніж будь-який скандал.
Я не хотів втратити її ще до того, як ми дійдемо до «назавжди».
Тому рішення прийшло різко. Не красиво — необхідно.
Я прокинувся з думкою, що маю запросити її на побачення так, ніби ми знову не належимо одне одному офіційно. Ні планів, ні зобов’язань, ні обговорень майбутнього. Лише зараз.
Я довго дивився на телефон, перш ніж написати.
Не тому, що не знав, що сказати.
А тому, що боявся зруйнувати тишу між нами ще одним «треба».
«Сьогодні ввечері я хочу забрати тебе. Просто на побачення. Без весілля. Без списків. Скажи “так”, якщо хочеш.»
Після відправлення я відчув себе беззахисним, як під час першої прем’єри.
Я чекав відповіді довше, ніж слід було.
«Я хочу.»
Це було все.
Але цього вистачило, щоб у мене затремтіли пальці.
Я нервував увесь день.
Мене дратувало все: надто голосні люди, надто багато слів, надто повільний час. Я не міг зосередитися ні на чому, бо в голові була лише вона і страх: а раптом я вже не знаю, як бути з нею без сценарію.
Я готувався, як до важливої події, хоча переконував себе, що це просто вечеря.
Я міняв сорочки.
Знімав піджак.
Знову одягав.

Дивився в дзеркало і не шукав ідеальний вигляд — шукав себе. Того, ким був до всіх цих контрактів, відповідальності, домовленостей. Того, хто колись просто закохався.
Квіти я купив спонтанно. Не ті, що «пасують», а ті, що здавалися живими. Я навіть не знав, чи вона сьогодні захоче квіти. Але хотів принести щось, що не має практичної мети.
Коли вона вийшла до мене, я на секунду забув, як дихати.
Вона не була святковою.
Не була «нареченою».
Вона була собою — і цього виявилося достатньо, щоб я знову відчув бажання.
— Ти гарна, — сказав я і зрозумів, що кажу це не з ввічливості.
— Ти нервуєш, — усміхнулася вона.
Я не став заперечувати.
— Ти важлива, — відповів я замість цього.
Вона взяла квіти обережно, ніби вони могли зламатися. А може — ніби боялася, що зламається щось інше.
У ресторані було тепло. Не фізично — всередині.
Я спеціально обрав місце, де нас не шукатимуть. Де не питають, хто ти. Де не дивляться довше, ніж треба.
Ми сиділи навпроти, і я вперше за довгий час не знав, що сказати першим. Це було добре. Це означало, що я не контролюю.
— Я скучив, — сказав я зрештою.
— Я теж, — відповіла вона. — Навіть коли ми були поруч.
І це було боляче й чесно.
Ми говорили про дрібниці. Про смішні речі. Про спогади. Я слухав її голос і ловив себе на думці, що хочу запам’ятати кожну інтонацію. Наче боявся, що знову загублю.
Я взяв її руку. Не різко. Не демонстративно.
Вона не відсмикнула. Навпаки — переплела пальці з моїми.
І в цей момент щось усередині мене відпустило.
Я поцілував її першим.
Не тому, що хотів.
А тому, що більше не міг стримуватися.
Поцілунок був глибокий, повільний, живий. У ньому не було страху втратити контроль — тільки бажання бути ближче. Я відчув її подих, тепло, знайоме й нове водночас.
— Я тут, — прошепотів я.
— Я знаю, — відповіла вона.
І цього було достатньо.
Коли я віз її додому, між нами була тиша, але вже інша. Не напружена. Не важка. Повна.
Я зупинився біля її дому і не вимикав двигун одразу.
— Дякую, — сказала вона.
— За що?
— За те, що не дав нам зникнути.
Я подивився на неї і зрозумів:
якщо навіть світ стане проти нас —
я все одно знову запросив би її на це побачення.
Бо саме в такі моменти я пам’ятаю, навіщо все це.