Різдвяна тиша

Різдво прийшло тихо.
Не з феєрверками й не з новинами.
Просто одного ранку повітря стало іншим.
Я прокинулася від світла — не різкого, а м’якого, молочного. Сніг падав повільно, ніби не поспішав торкатися землі. За вікном усе виглядало приглушеним, немов хтось зменшив гучність світу.
Майкл ще спав.
Рідко, але глибоко.
Його обличчя без напруги, без ролей, без відповідальності. Я дивилася на нього довше, ніж треба, ніби намагалася запам’ятати саме цей стан — коли він просто людина, а не ім’я в заголовках.
Телефон лежав перевернутий екраном донизу.
Я не взяла його.
Це було перше маленьке різдвяне диво.
Я встала тихо, накинула светр — старий, м’який, з трохи розтягнутими рукавами. Той самий, у якому я завжди почувалася не нареченою, не акторкою, не майбутньою дружиною. Просто собою.
На кухні було холодно.
Я ввімкнула світло, і воно запалилося не одразу — мигнуло, ніби теж прокидалося.
Кава.
Завжди з кави.
Запах почав повільно наповнювати простір, витісняючи всі інші думки. Я сперлася на стільницю і дозволила собі кілька секунд нічого не планувати.
Сьогодні не було списків.
Не було дзвінків.
Не було «треба».
Тільки вечір.
Тільки Різдво.

Майкл з’явився на кухні за пів години.
З розкуйовдженим волоссям, у футболці, з тою сонною усмішкою, яку бачили одиниці.
— Ти не розбудила мене, — сказав він.
— Я не хотіла, — відповіла я.
— Це підозріло, — він сів за стіл. — Різдво?
Я кивнула і поставила перед ним чашку.
Він взяв її обома руками, ніби грівся.
— Сьогодні нічого не робимо, — сказав він не питаючи.
— Навіть думати?
— Особливо думати.
Ми їли тости повільно.
Не говорили багато.
Це була тиша без напруги — рідкісна, як хороша погода взимку.
Підготовка до вечора почалася спонтанно.
— Я хочу ялинку, — сказала я раптово.
— У нас є ялинка.
— Вона… функціональна. Я хочу живу.
Він подивився на мене довго.
— Ти знаєш, що це означає?
— Що?
— Що я буду тягнути її сходами.
— Я буду тримати двері.
Ми сміялися в машині, коли їхали за ялинкою. Сміялися так, ніби знову були на початку — без багажу, без дат, без планів.
На ринку пахло хвоєю, холодом і солодким вином. Продавець довго переконував нас, що саме ця ялинка «щаслива».
— А як ви це визначаєте? — запитав Майкл.
— Вона мовчить, — відповів чоловік. — Добрі дерева не кричать.
Я не знала чому, але це зачепило.
Ми вибрали трохи криву.
Не ідеальну.
Але живу.

Прикрашання зайняло майже дві години.
Я дістала старі іграшки — ті, що переїжджали зі мною роками. Майкл приніс коробку зі своїми — холодніші, стриманіші, але з історіями.
— Цю мені дала мама, — сказав він, тримаючи маленьку зірку.
— Ти ніколи не розповідав.
— Я не завжди вмів.
Ми чіпляли іграшки без логіки.
Високо. Низько. Де хотілося.
Гірлянди знову плуталися.
— Вони проти нас, — буркнув він.
— Вони просто хочуть уваги, — відповіла я.
Коли світло загорілося, кімната змінилася.
Стала теплішою.
Безпечнішою.
До вечора прийшли Теодор і Еммі.
Вони принесли коробку з написом «не відкривати до десерту» і червоне вино. Виглядали щасливими — але не напоказ.
— Ви якісь… інші, — сказала я.
— Ми просто не ховаємось, — усміхнулась Еммі.
Ми готували разом.
Тісно.
Гучно.
Зі сміхом і суперечками про спеції.
— Це забагато кориці.
— Ні, це Різдво.
— Різдво не означає втрату смаку.
— Скажи це моєму дитинству.
Я ловила себе на думці, що ось так і має виглядати життя. Без камер. Без сценарію. З розлитим вином і сміхом через дрібниці.

Коли ми сіли за стіл, за вікном уже було темно.
Свічки горіли нерівно.
Сніг тихо падав.
Час уповільнився.
— За що сьогодні? — спитав Теодор.
— За паузу, — сказав Майкл.
— За те, щоб вона тривала, — додала я.
Ми їли довго.
Говорили про минуле.
Про дурні історії.
Про те, ким були до всього цього.
Я дивилася на Майкла і думала:
як легко любити, коли нічого не доводиш.
На мить мені здалося, що всі тріщини зникли.
Що світ став простішим.
Що ми встигли сховатися від бурі.
Я ще не знала, що вона просто чекає.

Після основних страв ми нікуди не поспішали.
Це було те рідкісне відчуття, коли вечір не має плану, і саме тому виходить ідеальним.
Свічки вже трохи опливли, віск застиг нерівними краплями, а в келихах з’явився другий — а потім і третій — рівень вина. Кімната стала теплішою, голоси — м’якшими.
— Я не пам’ятаю, коли востаннє святкував Різдво без камер, — сказав Теодор, відкинувшись на спинку стільця.
— Ти просто забув, як це — не грати роль, — відповів Майкл.
Еммі сиділа поруч із Теодором, їхні плечі час від часу торкалися. Не демонстративно. Майже випадково. Але я почала це помічати. І чим довше дивилася, тим більше складалося відчуття, що між ними є щось дуже справжнє — тихе, впевнене.
— Весілля… — протягнула Еммі, крутячи келих. — Ви вже визначились з датою?
Я зітхнула, але не з роздратуванням — радше з втомленою іронією.
— У нас є три дати, — сказала я. — І всі три вже встигли посварити нас.
— Це прогрес, — усміхнувся Теодор. — Значить, ви живі.
— А ви знаєте, що найстрашніше? — додав Майкл. — Не списки гостей.
— Серветки, — сказала я автоматично.
— Серветки, — підтвердив він.
Усі засміялися.
— Я ніколи не думала, що кохання можна перевіряти текстилем, — сказала Еммі.
— Це не кохання, — відповіла я. — Це стрес.
Розмова текла легко. Ми згадували дивні різдва з дитинства, провальні подарунки, чужі ялинки, де ніколи не було відчуття дому. Теодор розповів, як одного разу переплутав подарунки і отримав власну книгу з автографом.
— Я навіть не знав, що підписав її собі так пафосно, — сміявся він.
Еммі слухала його уважно, з тією особливою усмішкою, яка з’являється лише тоді, коли знаєш людину глибше, ніж інші за столом.
Гру запропонувала я — майже спонтанно.
— Давайте зіграємо у «правду чи правду», — сказала я.
— Чому без «дії»? — запитав Майкл.
— Бо ми дорослі люди і не хочемо шкодувати зранку, — відповіла я.
— Слабка версія, — засміявся Теодор. — Але погоджуюсь.