Жіноча пастка

(Майкл) 

 ​Я стояв біля вікна, дивлячись на ранковий смог, що огортав місто. Кава у руці вже охолола. Мене нудило не від напою, а від тривоги, що стискала груди. Я все ще відчував холод ножа біля своєї скроні, хоча то був лише божевільний Теодор зі своїм ідіотським жартом. Але справжній ніж був не в руках Теодора, а в словах Алекси.

​Лабіринт. Назва клубу лише посилювала відчуття пастки. Це місце було зборами не еліти, а хижаків, справжніх гравців, з якими я не мав жодного бажання зустрічатися, особливо зараз, коли мій фундамент – мій фіктивний шлюб – тріщав по швах. Мені потрібен був ідеальний вигляд, ідеальна Віккі.

​Я набрав повідомлення Віккі. «Прийом сьогодні ввечері. Потрібна твоя найкраща сукня. Не запізнюйся. Я приїду за тобою о сьомій». Чомусь мені було легше віддати їй наказ, ніж поговорити з нею. Вона була єдиним, що залишалося чистим і справжнім у цьому безладді, і саме тому я так старанно приховував від неї повну картину.

​Я спустився в гараж і помчав до офісу. Мені потрібно було терміново побачитися з фінансовим партнером. Я мав переконатися, що мій великий інвестиційний проєкт, про який брехав Віккі, але який насправді був моєю єдиною надією на незалежність, не постраждав від жодних чуток.

​Я тільки-но сів за стіл і відкрив ноутбук, коли без стуку двері мого кабінету відчинилися, і на порозі з’явилася вона. Алекса.

​Моє серце пропустило удар, а в горлі пересохло. Вона була одягнена у вузьку спідницю-олівець і шовкову блузку, виглядаючи як ідеальна бізнес-леді. Але її очі, глибокі та холодні, говорили про інше.

​– Ти подумав над моєю пропозицією? – її голос пролунав тихо, але в цьому питанні була залізна рішучість.

​Я відчув, як по шкірі пробігають мурашки. Це питання ламало мене. Воно стояло між моїм майбутнім, моєю гордістю та моєю гідністю. Я не хотів зраджувати Віккі, навіть якщо наш шлюб був лише грою. Я не хотів ставати коханцем цієї маніпуляторки. Але я не міг дозволити їй знищити мій проєкт.

​Я відкинувся на спинку крісла, намагаючись зберегти спокій.

​Спогад про кухню, що обпікає:

​«Ти можеш зупинити весілля батька. Або я зупиню тебе.» Алекса підійшла до мене, її посмішка була хижою. «Я знаю, що твій шлюб фіктивний. Я маю прямі докази того, що ти уклав його поспішно, буквально за кілька тижнів до того, як твій батько підписав свою велику угоду. Документи про ваш контракт — це лише питання часу, Майкле.»

​Моє дихання стислося. Тоді я зрозумів, що це не блеф. Вона не просто знайшла бруд. Вона мала на руках бомбу.

​«У тебе є вибір,» прошепотіла вона, торкнувшись моєї руки. «Ти станеш моїм коханцем. Коли твій батько буде мій, ти розлучишся зі своєю безіменною дружиною, повернешся до мого ліжка, і я збережу твій проєкт у таємниці. Або ж... все дізнається преса, а твого проєкту, мій дорогий, не стане.»

​Кінець світу пролунав так буденно. Моя рука стиснулася в кулак.

​Я повернувся до реальності, де Алекса стояла переді мною.

​– Я скажу тобі сьогодні ввечері, – відповів я, міряючи її поглядом. – Дай мені час, будь ласка.

​Вона кивнула, її очі заблищали від задоволення. Вона знала, що я майже зламаний.

​– Добре. Але не затягуй. Вечір близько.

​Вона вийшла, залишивши в кабінеті після себе гіркий запах дорогих парфумів та смак поразки.

​Я приїхав додому рівно о сьомій. Світло горіло лише у вітальні. Я кинув ключі на стіл і гукнув:

​– Віккі! Час!

​Відповіді не було. Я зробив крок до сходів, і раптом вона з'явилася. Я зупинився.

​Вона була неперевершена. Вона обрала сукню з глибоким  вирізом, кольору бургундія, що підкреслював її фігуру. Її волосся, зазвичай пряме, тепер лежало м’якими, акуратними хвилями, а в глибоких карих очах горіли вогники, яких я давно не бачив. Вона виглядала не як моя наймана «дружина», а як королева, яка готується до балу. Вона була моєю. І я мав її втратити. Це було нестерпно.

​– Я готова, – сказала вона, і в її голосі не було жодного натяку на втому чи гнів через учорашній жарт Теодора.

​Я простягнув їй руку. У машині ми їхали мовчки. Я намагався знайти слова, щоб пояснити їй, що має статися. Що мені, можливо, доведеться її кинути, аби врятувати себе. Я відкривав рот, але слова застрягали. Як пояснити, що я зрадив не просто домовленість, а її довіру?

​Ми прибули до «Лабіринту». Це був не химерний нічний клуб, а розкішний, старовинний особняк, де панував дух стриманої розкоші. Перша година минула, як у тумані. Ми представляли себе як ідеальну пару, спілкувалися з фінансистами та політиками. На диво, ніхто не виявляв ворожості. Ніхто не робив натяків. Все було мирно, аж надто мирно. Мої внутрішні демони, здавалося, були страшнішими за реальних ворогів.

​Я вже збирався підійти до Віккі, коли музиканти на невеликій сцені перейшли на повільний, класичний вальс. У залі стало тихіше, світло приглушилося, і пари почали виходити на паркет.

​– Давай, – сказав я Віккі, простягаючи їй руку.

​Вона вклала свою долоню в мою. Її рука була теплою та м’якою. Ми вийшли на середину залу, і я обережно поклав свою руку їй на талію, відчуваючи тонкий шовк її сукні. Вона, як завжди, ідеально підлаштувалася під мій рух, ніби ми репетирували цей танець роками.

​Я дивився в її очі, і вся моя рішучість, увесь мій внутрішній захист розсипався. Я бачив у ній не актрису, а жінку, яка довірилася мені, незважаючи на всі мої недоліки та таємниці.

​Це був не просто танець. Це був наш перший спільний, справжній момент серед цього фальшивого світу. Її погляд був глибоким, і в ньому не було ані краплі осуду, лише тепле, щире світло, яке мені було так необхідно. Вона була такою гарною, такою сильною і такою... моєю. Моє серце, яке так довго було лише механізмом, що рухав моєю кар’єрою, раптом почало битися для неї.

​Вона ледь усміхнулася, і я відчув, як це тепло розливається по моїх венах. На якусь мить я забув про батька, про Алексу, про Теодора і про контракт. Існували лише ми двоє, що повільно кружляли у світлі люстр під старовинний мотив.