Затишок тепла і смачної вечері

​Я піднімаю слухавку і чую досить веселий голос чоловіка:

– Віккі, я чекаю тебе на вечерю, ти де? Я б хотів поговорити, мг... – він ненадовго закашлявся, ніби не хотів говорити, – про батька і його наречену.

​В шлунку одразу утворився невидимий клубок, але я точно його відчувала. Щось дивне відбувається, адже я починаю відчувати співчуття до нього. Не заставляю довгого чекати відповіді, одразу м'яко з натяком на підтримку відповідаю:

– Все гаразд. Я буду за пів години. Водій зможе забрати мене за хвилин десять? Я ж говорила тобі, що йду з Еммі поговорити в кафе.

– Так, звісно. Я згадав, ти ж говорила, зараз йому повідомлю, що ви вже закінчили. Чекаю вдома.

​– Еммі, вибач, по мене зараз приїде водій, в нас має бути серйозна розмова з чоловіком.

– З чоловіком?

​Вона сказала це настільки з посмішкою, що мені вже захотілось втекти звідси, бо кров миттю підлила до щік.

– Еммі!

– То ти вже подругу проміняла на чоловіка, жах.

– Ну вибачай, але це справді дуже терміново.

​Ми посміялись, попрощались, і Еммі лишилась у кафе, а я вийшла на вулицю, де одразу ж побачила водія, якого за мною прислав Майкл. Той ввічливо сказав:

– Місіс Коллер, ми додому, чи ще є плани? – кажучи це, він відкривав дверцята автомобіля для мене.

– Так, досить з мене справ.

​Він просто кивнув, і сів на водійське крісло, і ми повільно рушили. Дорога текла повільно, адже це пік часу, коли люди повертаються з роботи. Та це було, можливо, навіть на краще, бо мені досі не виходили з голови слова Еммі. Вони кричали в середині моєї голови, а може, навіть й серця: "Ви зближуєтесь, це помітно не лише з фото інтернету, а й з ваших поглядів одне на одного, задумайся, Віккі". Все ж таки ця дівка вміє донести до мене інформацію так, аби я задумалась, поміркувала над її словами. В неї як завжди це бездоганно виходить. В мені кружляє стільки різних думок, але кожна не доводить до якогось логічного пояснення. Він ж актор, можливо, він просто грає роль і не хоче взагалі терпіти моїх істерик, тому такий до мене. Та чим більше я думала, тим більше я розчаровувалася або ламала свої мрії та уяви. Вперше у мене справді з'явилось в лексиконі нове слово: Ми, нас. І я вже не знаю, чи це гра, чи це реальність. Я сама заплуталась в собі. Я боюсь щось зробити не так і знову помилитись. Тай зараз мені не дуже хочеться гнатись в перегонки, а лиш плисти за течією на кораблі, єдине, капітан він. Він веде цей корабель, він може плисти по тихому морі або океані зі сильного шторму, а це може й привести до загибелі корабля. Незнаю, такі почуття у мене вперше. Та якби не голос водія, я б напевно ще знайшла багато думок і висновків. Та напевне все ж таки добре, що зараз я не знаходжу результату і усвідомлення дій.

​– Пані, ви задумались, напевне, перепрошую, що відволікаю, ми вже приїхали.

– Едварде, дякую, ні, не відволік, все добре.

​Тихо відказавши, виходжу з машини. Заходжу додому і відчуваю зараз смачної вечері та затишне тепло будівлі. За цей час я вже настільки звикла до цього будинку, що не уявляю свого життя поки що без нього. Запах настільки манив мене, що я першим кроком вирушила на кухню, заплющивши очі, йду за ароматом, міцно вдихаю і з задоволенням кажу:

– Тітко Любов, аромат вашої вечері зводить мене з розуму. Вже все пройшло крізь кісточки. Ви богиня. Що у нас сьогодні на вечерю?

​Я стою в очікуванні голосу кухарки, та натомість чую, того від кого повіки самі розплющуються одразу:

– То від тепер я Тітка Люба. Але стосовно запаху мені приємно, дякую. Не очікував, що настільки вже здивую мою дружину.

– Ти?! Чесно не очікувала зовсім тебе тут побачити? Ти готуєш? Хоча все одно, бо я вже не можу втриматись перед їжею.

– Видно, хтось голодний, навіть, дуже. В тебе є 15 хвилин, і вечеря буде готова.

​Я просто кивнула і вирушила до своєї кімнати, хоча серце, думки і шлунок явно був ще з ним на кухні. Особливо серце. Бо мій пульс напевне під 100 ударів за хвилину підскочив. Це досить високий для мене пульс, хоча для деяких людей норма. Проте я відчула кожен стукіт мого серця і тремтіння від судомів пальців рук. Це настільки приємне і незвичне відчуття, коли трепіт холодно пронизує тебе від ніг до голови. Душ очищає усі проблеми, заклопотаності і змиває втому. Теплі промені води стікають неначе дощ по тілі. М'язи розслабляються, а заразом і я з ними. Коли душова терапія закінчується, я обгортаю тіло рушником і легко просушую волосся полотенцем. Сьогодні сушити феном не охота. До того ж може зробити кучері? Але ні, ще подумає, що я для нього так стараюсь. Переборовши думки, підходжу до шафи і завмираю перед нею. Відколи мене так цікавить, в чому він побачить мене? Я вже зовсім заплуталась в своїх думках, напевне. Тому беру класичний сірий спортивний костюм, надягаю, до нього спортивний білий топ і домашні тапочки. Тоді повільно спускаюсь до своєї насолоди, яка явно очікувала мене вже на кухні.

​– Ти вже все? Як швидко? Я тут дещо не встигаю, можеш допомогти з салатом? Звісно, якщо вмієш готувати?

– Ти ще сумніваєшся? Та я готую краще ніж шеф-кухарі в ресторані. Цезар підійде?

– З радістю.

​Я стаю поруч на сусідню кухонну стільницю, дістаю миску, дощечку, пательню і ніж. Нарізаю все, що потрібно, підсмажую курку, викладаю і поливаю соусом, який зробила власноруч. Це ще більше розслабляє атмосферу і знімає всю напругу, якщо вона була.

​– А знаєш, в дитинстві я мріяла бути кухарем, але мрії з часом змінились.

– Цікаво, то ти змінила цю мрію на роботу секретарки?

– Жорстоко...

– Вибач, з жартами у мене не дуже, то чому ж секретарка?

– Ти знаєш моє дитинство, воно було тяжким, особливо після смерті батьків. Я насправді мріяла бути моделлю, але життя не склалось так, як хотілось би. І єдине, що було реальним для мене, це після дитбудинку – секретарка.

– Ще не пізно, Віккі, реалізувати себе. Тобі дев'ятнадцять. Ти можеш піти вчитись, здобути освіту і вивчитися на когось. Або ж піти на курси по моделінгу чи кулінарні курси.