Поцілунок посеред хаосу

​Я підіймаю виклик, і з динаміка лунає досить стурбований голос Аманди.

​"Що ж таке трапилося?" — ця думка пронизала мій мозок. Невже журналісти передумали і запустили якийсь фейк? Чорт. Це ж зіпсує мою репутацію і весь проєкт.

​Я вслухаюся в її шоковані слова, майже не розуміючи половини сказаного. Її голос тремтить, але раптом я відчуваю зміну в його тоні: там вже просочується явне співчуття. Я не витримую цієї напруженої атмосфери і перебиваю її схлипування, відчуваючи, як стискається мій шлунок:

​— Амандо, ти можеш нормально сказати, що трапилося? Я нічого не розумію! До того ж, я з’їхав на узбіччя. Мені не дуже зручно говорити. Це не може зачекати?

​— В жодному разі, — її голос стає більш зібраним, але в ньому залишається металевий дзвін тривоги. — Слухай, Майкле. Негайно зайди до новин. Я з тобою, пам'ятай — завжди поруч. Як приїдеш додому, одразу набери мене.

​— Гаразд, зараз загляну. Давай, мені не зручно говорити.

​Я скидаю трубку, чуючи десь у далині, як вона не встигає повторити свої слова: «Будеш удома — подзвони обов'язково!»

​Я не міг зрозуміти, чому вона настільки стривожена. Останній раз вона мені так дзвонила, коли батько потрапив до лікарні. Та що зараз сталося? Мені вже було страшно уявляти.

​Я відкриваю екран телефону і заходжу в Google.

​Те, що я бачу, виводить мене з рівноваги.

​Я завмираю і відчуваю, як перестаю дихати. Воно стає уривчастим, а пальці рук починає пронизувати тремтіння. Це неможливо. Я не вірю своїм очам!

​— Я НЕ ВІРЮ! — кричу я так голосно, як ніколи в житті не кричав.

​Сильно вдаряю рукою об важке кермо і втискаю все тіло в автомобільне сидіння, ніби намагаюся злитися з ним. Мої руки стискають шкіряний салон, і я відчуваю, як вони вже німіють від такого сильного напруження.

​— Чорт, як він посмів?!

​Уся та рівновага, яку я будував останні роки, розсипалася на порох за одну мить. Ця новина була не просто ударом по репутації, це був особистий удар, зрада, якої я не міг осягнути.

​Я різко з'їжджаю з узбіччя і на недозволеній правилами дорожнього руху швидкості мчу до будинку. У мені всі емоції перевернулися, я відчуваю, що вже на межі. Гнів переповнює мене щосекунди, і, за моїми відчуттями, я ось-ось піддамся йому. Дозволю заполонити себе повністю і вести цю гру, стати головним героєм у ній, хоча це була гра на руйнування.

​Доїжджаючи додому, чую ще пару дзвінків. Час від часу заглядаючи на дисплей телефону, бачу виклики від Аманди, які безкінечно скидаю. Вона хотіла допомогти, але зараз її співчуття лише дратувало.

​Та потім я бачу виклик, який змушує різко загальмувати і задуматись, відчути не просто гнів, а пекучий біль.

​Батько...

​Кого-кого, але його я найменше хочу зараз чути чи бачити. Як він міг так вчинити зі мною? Я ніколи не був ні з ким настільки близьким, як із ним. Але я вже бачу, як ці теплі зв'язки розірвалися, їх ніби спалили, а попіл викинули.

​Прибувши до будинку, я агресивно вриваюся, зачиняючи двері голосніше, ніж треба. Усе, що перше потрапляє до рук, починає летіти. Гнів переміг мене.

​Наступні хвилин тридцять я вивільняв усі емоції назовні, ламаючи, кидаючи, кричачи в порожнечу. Дзеркало у вітальні розлетілося на тисячі крихітних уламків, кожен з яких відбивав моє знівечене обличчя. Я відчув, як по кісточках руки стікає тепла кров, але біль був нічим порівняно з порожнечею всередині. Закінчилося це лише тоді, коли я впав на холодну підлогу, повністю знесилений і втомлений. Мій дихальний ритм, нарешті, трохи вирівнявся. Я впав у роздуми, оскільки не розумів, чому і як він це зробив. Це було нелогічно, нерозумно, це було просто жорстоко.

​Зібравшись із думками, беру телефон у руки, обираю контакт «Тато» і телефоную. Гудки йдуть недовго — він одразу підіймає.

​— Синку, я все поясню. Ти вже дорослий і, думаю, зрозумієш мене...

​— Ні! — Я перебиваю його, не даючи йому жодного шансу висловити те, що він вважає виправданням. Зараз він не завадить мені виговоритися, не сьогодні, не зараз, коли я на межі нервового зриву.

​— Не зараз, тату! Чому ти мені не сказав, що виходиш заміж?! Хто вона? Дівка, яка віком — моя однолітка! Це не нормально! Тепер, по-твоєму, людину, яка могла бути мені подругою, називати матір’ю? Якби ти одразу мені сказав, і ми порадились, я б, можливо, це сприйняв. А так ти приховав це від мене! Я ненавиджу тебе! Ти все зіпсував!

​Я скинув трубку, не бажаючи чути жодного виправдання чи пробачення. Його голос, сповнений фальшивого батьківського тепла, лише підкинув дров у вогонь мого гніву. Якщо він здатний на таку зраду, чому я повинен страждати? Чого ж я буду через нього впадати в депресію?

​Я також піду робити все, що захочу. Відчуття помсти, чи принаймні, бажання відволіктися, раптово стало моєю єдиною мотивацією. Якраз сьогодні в клубі відірвусь.

​Потрібно було змінити обстановку, змінити себе. Тому я починаю збиратися. Йду в душ. Гаряча вода змиває піт і, як я сподівався, змиє і гнів. Але він залишався під шкірою. Я швидко висушую та вкладаю волосся, тоді одягаю класичні чорні штани з сорочкою. Я обрав темно-синю шовкову сорочку, яка підкреслювала блідість моєї шкіри. Розстібаю пару верхніх ґудзиків, щоб додати трохи недбалості образу. Наношу парфуми на зону шиї та зап'ястя — різкий, чоловічий аромат, що мав заглушити запах адреналіну та руйнування у моїй квартирі. Я викликаю таксі.

​Дорога видається спокійною. Ніч уже повністю поглинула місто. Надворі вже темно, людей майже не видно, лише подекуди мерехтять вогні нічних закладів. Я відчував себе ізольованим у цій металевій коробці, що мчить у темряві. Лише під'їжджаючи до клубу, видно багатенько дівчат та юнаків, які стоять у черзі до закладу. Довга стрічка нетерплячих облич, що чекають дозволу на забуття. Мені такого не потрібно. Мій друг частенько тут буває, тому я заходжу без черги та прямую до VIP-кімнати, використовуючи його зв'язки як свій особистий привілей.