Продовження

​– Що? Я не можу повірити, – мій голос, як Мейсона, був хрипкий від подиву та болю. Сльози стояли у горлі, хоча я знав, що вони не потрібні. – Що, чорт забирай, ти тут робиш? Стоп… Невже це ти… Ну і навіщо, Мія… Я не розумію. Вперше злочинець у справі настільки ввів мене в ступор. Я очікував будь-кого, але точно не тебе.

​Актриса, що грала Мію, подивилася на мене очима, повними божевільної, фанатичної любові. Це було майстерно.

​– Мейсон, але ж… я тебе кохала, – вона зробила крок уперед, її голос тремтів, і в ньому відчувалася не стільки провина, скільки образа. – А ти кинув мене просто за одну мою провину. Хіба так виглядає причина для розриву?

​– Закрий свій рот! – вигукнув я, і ця фраза пролунала не як текст, а як крик ображеної душі. – Я кинув тебе, бо ти зрадила мені. Зрадила! Я вважаю, Міє, це більша причина для того, аби порвати наші стосунки. Але для чого ти їх вбила? Для чого?!

​– Мей, навіщо ти знову брешеш? – її погляд став жорстким, ілюзія слабкості зникла. – Я все життя знала, що ти проміняв мене на роботу! Єдине, що ти обожнював, любив та цінував у своєму житті, – це була робота. Тобі було все одно, де я і з ким я. Тому не моя зрада, а пріоритет твоєї роботи став причиною. Коли я дізналася, що ти знову планував влаштуватись на роботу, пов’язану з минулою, я вирішила зробити усе, аби ти не повернувся! Зрозумій! Я зробила це лише заради тебе, заради тебе!

​Ці слова боляче били по мені, по Майклу, навіть попри те, що це був сценарій. Вона вкладала стільки справжньої, пекучої образи.

​– Навіщо, дівко, навіщо ти це робила? Мені не потрібна твоя допомога і підтримка. Ти просто з’їхала з глузду, – прошепотів я, повільно, з важким серцем, дістаючи наручники. Я одягнув два кільця – наручники – на свою колишню дівчину, яка вбила усіх моїх колишніх колег… заради мене…

​– Знято! Ідеально! – режисер вибухнув оплесками, і гучні вигуки вмить розвіяли важку атмосферу напруги. – Дякую всім за роботу, колеги, це має бути неймовірний фільм! Ну що, ходімо святкувати? Можливо, в бар «Нічна лавка»?))

​«Нічна лавка» був одним із найкрутіших і найзаможніших барів у місті, з кришталевими люстрами, приглушеним світлом і джазом, що ледь чутно стікав зі стелі. Я був здивований, бо кінець зйомок здавався чимось нереальним. Більше не доведеться грати роль серйозного, зібраного агента, а в кінці – приголомшеного зрадженого хлопця. Моя перша головна роль у великому проєкті. І я вже відчував, що вона буде успішною. Це відчуття – суміш втоми і ейфорії – було новим і надзвичайно п’янким.

​У барі ми тоді відсвяткували досить добре. Алкоголь, тютюн (хоч я й не курю, але атмосфера), танці, музика, що переходила від джазу до фанку. Все було неймовірно атмосферно та дорого, навіть повітря здавалося просоченим успіхом.

​Уже через рік відбулася прем'єра фільму. Мій прогноз виявився навіть скромнішим за реальність. Цей проєкт справді став чудовим. Він вибухнув у США, а згодом і у світі.

​Особливо це було помітно, коли, йдучи вулицею, до тебе починають підходити люди, просити автограф, фотографуватись. У соцмережах – фан-акаунти, які безмежно шаленіють за тобою. Але найбільше це проявилось у жіночій увазі. Я став головним холостяком країни. Це виглядало як похід на полювання в ліс. Жінки, ніби справді дикі налітали на мене як на здобич. Вони були занадто гучними, занадто наполегливими. Я бачив у їхніх очах не мене, а лише мій статус, мої гроші та славу. Жодна з них мене ніколи не цікавила. Вони усі не чіпляли, були якимись штучними і несправжніми.

​Мене почали кликати на багато нових проєктів. Та коштів мені досить вистачало з прибутку того ще фільму. До того ж, жоден зі сценаріїв не привертав мою увагу. Вони усі були нудними, вторинними. Я не хотів бути актором однієї ролі, але й не хотів розмінюватися на щось сіре.

​І ось настав чарівний момент, якого я чекав довго. І всі мої фанати, я впевнений, також. Сьогодні – інтерв’ю усіх акторів фільму. Для мене це було наче свято, адже я так сумував за колишніми друзями і колегами. Я хотів побачити живі, нештучні обличчя.

​Спогади про зйомки одразу захопили мою голову. Витягнути мене з них вдалося лише від голосу водія, який віз мене на подію:

​– Пане, ми приїхали, – його голос звучав з якоюсь похвалою. Я з ним знайомий з початку своєї кар’єри, він бачив увесь мій шлях. Напевне, він пишається мною. Приємно.

​Та враз мене охопила тривожність. Це перший раз, коли я з’явлюсь на червоній доріжці. До того я не любив показуватись і красуватись успіхом. Така я людина. Водій обережно вийшов з машини і підійшов до моїх дверей, відчинив їх і, напевне помітивши моє хвилювання, тихо шепнув:

​– Не переживайте, все буде добре. Ви легенда сьогодні.

​– Дякую, Карлоче. Як мій вигляд?

​– Все чудово, давайте, папараці зачекались.

​– Звісно. Дякую.

​За лук я не дуже переживав. Цим займався мій стиліст. В стилі мого персонажу, Мейсона, він підібрав мені класичний чорний симпатичний костюм із туфлями та білою сорочкою. Ось тільки замість звичних мені метеликів на мені сьогодні галстук. Новинка.

​Я вийшов з машини і відчув легке тремтіння в пальцях. Впевнено бачачи колишніх друзів за металевими бар’єрами, я ступив на килимок, що вів до входу. Роблю приблизно два кроки. Журналісти фотографують звідусіль. Спалахи, спалахи, спалахи…

​Вмить чую, як хтось торкається мого ліктя. Обертаюсь. Аманда. Моя «колишня дівчина» по серіалу. Її усмішка така ж щира і тепла, як і на зйомках. Я зрадів:

​– Кілершо, ви прийшли по мою душу. Бо з таким нарядом ви вб’єте кого захочете, – на компліменти я завжди був щирий. Особливо тим, в кого вже був хлопець, і вони собі не нав’язували, що я в них закоханий. Така думка – напевно, травма всієї цієї популярності. Я вже втомився від спроб полювання.