Коли світ валиться з обох боків...

Він ніколи такого мені не писав. Холодний, безликий рядок на екрані спалахнув, як провісник бурі, миттєво заморозивши кров у жилах. "Треба поговорити. Терміново." Ця терміновість різала гостріше, ніж лезо.
Так, наші стосунки... Вони давно не були тихою гаванню. Це був постійний шторм, зітканий із гострих недопорозумінь, болісних сварок і пекучих образ. Але хіба не було найголовнішим, НЕПОРУШНИМ стовпом, — наше кохання? Чи то була вже не любов, а лише гірка, виснажлива залежність? Страх стиснув горло: я не уявляла свого життя без Ліама, навіть такого складного і виснажливого життя.
​Він, мій неідеальний Ліам. Ніколи не був тією скелею, що дарує теплу підтримку. Але я... я теж не була кращою. Еммі, моя вірна Еммі, скільки разів вона благала мене: «Відкрийся, Вік! Дозволь собі бути слабкою!» Але я навчилася тягнути все сама: біль, кар'єру, стосунки, вантаж нездійснених мрій.
​Кар’єра... Вона завжди була моїм другим, блідим вибором, відкладеним на невизначене "потім". Можливо, саме цей вибір, ця вторинність, не дозволила мені злетіти, стати тією успішною жінкою, якою я могла бути. Я завжди тягнулася до затишку, до міцного, сімейного життя, мріяла про тихі вечори, а не про блиск офісних ламп. Принаймні, до сьогодні...

Від цього повідомлення, як від дотику криги, я відчула чистий, тваринний СТРАХ. Це було вперше таке сильне, таке реальне відчуття. Знаєте, як кажуть: погане передчуття? Ось воно. Але це було не просто "щось піде не так". Це було відчуття справжньої, невідворотної БІДИ.

​Можливо, це просто відчайдушне бажання закритися від світу, від цієї сірої офісної реальності. Впасти в депресивну, кінематографічну яму: наїстися карамельного морозива, втупитися в стіну і плакати в подушку... Хоч раз у житті депресувати, як у серіалах. Тому що в житті все не так, на жаль, як у фільмах чи книгах.

​Мої справжні нервові зриви ніколи не закінчувалися гламурним поїданням кілограмового морозива чи попкорну. Це був важкий, гнітючий дзвін думок у голові. Це — крики душі, заглушені лише гучною музикою у навушниках.

​«Як мені вислизнути звідси? Щоб Бос — темний бульдог Ітан — не побачив? І головне: чи встигну я доробити цей план?!»

​"Гаразд," — прошепотіла я собі, відчуваючи, як адреналін жене кров по венах. — "Зараз швиденько, ідеально закінчу роботу, здам Ітану і помчу до Ліама, аби зняти цю тривожність, аби розвіяти отруйні сумніви, що оселилися в думках."

​Я занурилася у план. Ідея — це завжди порятунок від реальності. Наш клієнт — Теодор Кінгслі. Чоловік, який, схоже, надзвичайно кохає себе, і, звісно ж, свою "надзвичайну" вроду. Нещодавно мережа вибухнула новиною про його розлучення, що, як не дивно, принесло йому хвилю шаленої популярності. Цей скандал у минулому, але проект ДУЖЕ важливий. Ми повинні повернути його на перші шпальти.

​Моя ідея: Білборд. На ньому — Теодор і приваблива, загадкова дама у вечірній сукні його бренду. Але спочатку — ХАЙП. Запустити в мережу натяк: "Відомого власника дизайнерської фірми Теодора Кінгслі помітили з таємничою незнайомкою. Нова пара?"

Це підірве інтернет. А коли інтерес почне спадати, ми ВИПУСКАЄМО білборди як "пояснення" — що це лише реклама, але люди вже знову зачаровані його персоною.

​Я безперервно, зосереджено записувала усі тонкощі й деталі свого блискучого, цинічного плану. І саме в цей момент, до мене долетів найсолодший, найтепліший аромат у світі: синабон із карамеллю та свіжозаварена кава. Це був єдиний запах, що міг змусити мене відірватися від екрана.

Це була Еммі. Моя вірна подруга, що стояла, широко посміхаючись, тримаючи у руках дві гарячі чашки та пакунок із нашої улюбленої пекарні. Того місця, де працює лише одна, НАЙКРАЩА і наймиліша жінка, яку я знала, — Тітка Маргарет.

​Ми відкрили цей заклад ще в дитинстві, коли разом, за руку, ходили до школи. Теплі спогади хлинули в голову: як ми тікали з нестерпної хімії, бігли до тітки Маргарет у те маленьке, але НЕЙМОВІРНО ЗАТИШНЕ місце, де жували пончики з вишнею і грілися какао з зефірками. Зараз смаки змінились, але випічка — ні. Жінка пекла і досі просто прекрасно.

​— Ей, спляча красуне, мені ще довго тримати нашу обідню перерву на руках? Ти вже, здається, перепрацювалась до нестями, — вириває мене подруга з солодких, наче той синабон, спогадів.

​— А, ой, вибач, Еммі, справді... Я дуже, дуже дякую, але я мушу допрацювати проект! Мені треба буде вислизнути на тридцять хвилин до Ліама на зустріч, — нервово відповідаю я, знову повертаючись до реальності.

​Еммі кидає на мене серйозний, занепокоєний погляд.

— Вік, це погано закінчиться. Якщо тебе побачить цей темний бульдог Ітан чи Соффі — тебе звільнять. Ти вже й так зіпсувала собі репутацію. Не роби гірше. Але чому так терміново?

​Я стискаю губи, відчуваючи, як тремтить внутрішній голос.

— Чесно, я сама не розумію... Він просто написав, що терміново треба поговорити. Я дуже переживаю.

​Еммі підходить ближче і ніжно кладе руку на моє плече.

— Сонце, не переживай. Скуштуй синабон із карамеллю, зроби великий ковток кави, і заспокойся. Але я ОБОВ'ЯЗКОВО чекаю новин... в ДРІБНИЦЯХ, — на останніх словах вона зробила помітний наголос, її очі закликали до повної відвертості.

​— Дякую, звісно розповім, не хвилюйся, — посміхаюся я, але посмішка виходить кривою і натягнутою.

​Еммі посміхнулась на прощання і пішла. Я використала цей час, щоб завершити сюжет реклами, зберегти файл і роздрукувати його. Зібравшись з думками, я підвелася. Мої ноги стали ватяними, ніби не слухалися. Напевно, навіть вони пам'ятають Ітана і те, яка він людина. Але мені потрібно поспішати до Ліама.

Я йду до його кабінету, і мої руки трусяться так, що здається, зараз папір випаде. Все ж таки, змушую себе натиснути на дверну ручку. Двері повільно відчиняються.

​Переді мною — Ітан. Колишній. Він сидить у кріслі, заваленому документами, світло від ноутбука холодно відбивається в його очах.

​— Оооо, сама міледі завітала до мене, — промовив він своїм оксамитовим, знущальним тоном, не відриваючи погляду. — Чим же така нагорода для мене?