Там, де все пішло не так. Як і завжди.

Кожен мій ранок — це ритуал нервів, паніки і мого вічного намагання довести світові, що я колись точно стану відповідальною дорослою людиною. За свої дев’ятнадцять років я ще не прожила жодного дня, коли б не запізнилася на роботу. І так, я — Вікторія Хант, для друзів просто Віккі. Звичайна дівчина, яка ще в дитинстві мріяла вирости, почати працювати, заробляти мільйони і бути хоч трохи схожою на тих успішних людей з телевізора. Але щось у цьому житті пішло не зовсім за планом.

Дорослість виявилась не такою вже й солодкою — більше гіркуватою, з присмаком втоми, кави і вічної ранкової біганини.

Сьогодні — двадцяте листопада дві тисячі двадцять п’ятого року. Сьома тридцять ранку.
Якби я слухала свій будильник, то мала б бути на ногах ще годину тому. Але, звісно ж, він пищав-пищав, а я просто переверталася на інший бік, обіймаючи подушку, наче вона могла захистити мене від реальності. І як завжди — встала значно пізніше, ніж дозволяє мій графік життя.

Я влітаю на кухню в піжамі, яка давно вже втратила вигляд “милашної”, і починаю готувати свій стандартний, нудний, але стабільний сніданок: тост із сиром, ковбасою та склянка яблучного соку. Кава? Ні, це в мене розкіш, я не роблю її вдома — на роботі завжди знайдеться хтось, хто принесе мені чашку або я тихенько зроблю собі у кухні.

Після “їжі богів” я лечу у душ, роблю легкий макіяж, надягаю форму, пальто — і вибігаю на вулицю, несучись до зупинки. Підбори стукають по тротуару так, ніби я поспішаю не на роботу, а на власне весілля.

Мій додаток на телефоні повідомляє найстрашніше: автобус проїхав зупинку на п’ять хвилин раніше.
Запізнення — гарантовано.
Мій бос — гарантовано буде жерти мене поглядом.
А я — гарантовано знов захочу провалитися під землю.

Та щойно ця думка виникає, як я бачу автобус із синіми смужками, що наближається. Номер розмито, але перша цифра — “3”. Ну може доля сьогодні хоч трішечки на моєму боці? Я застрибую всередину… і тільки коли друкую квиток, розумію правду.

Не 36-й.
39-й.

— Та за що!.. — бурмочу я так голосно, що чує весь автобус.

На щастя, цей автобус їде недалеко від мого офісу — лишень тридцять хвилин пішки. Нехай так. Головне — хоч якось дістатись.

У мене колись була заможна сім’я. Ключове слово — була.
Батьки загинули в авіакатастрофі, коли мені було вісімнадцять.
І з того моменту я живу так, як вмію. Намагаюся. Тримаюсь. Хоча інколи здається, що це життя тримає мене за горло значно міцніше.

Я могла б стати моделлю — так говорили усі. Мовляв, дані є. Але стрес, переїдання і реальність зробили своє. Моя кар’єра моделі закінчилася, навіть не почавшись.

Тепер я працюю секретаркою в рекламній компанії “Sunset Creative”. Вважаю це виснажливою, але стабільною роботою, для якої мене взяли завдяки батьківському статусу. Ну й моїм старанням, хоч трохи.

Біжу в центр міста, Лос-Анджелес ще навіть не прокинувся до кінця. Сонце пробивається крізь легкий туман, повітря свіже, трохи прохолодне — осінь тут не така холодна, тому пальта вистачає. Я подумки лаю себе за чергове запізнення, коли…

Плюськ.

По ногах тече щось мокре, холодне, болотяне.

— НЕ ВЖЕ Ж… — лише встигаю подумати.

Крута BMW різко сигналить, і з-під коліс у мене летить фонтан бруду.
Я опускаю погляд на свою білу спідницю й світлу сорочку… і світ у мені перевертається.

— Паскуда!!! — виривається з мене.

Машина зупиняється. Водій — дядько років під п’ятдесят — виходить. Строгий костюм, холодний вираз обличчя. І мені одразу соромно за те, як я в нього закричала. Я намагаюсь опанувати себе, але всередині вже все палає.

Та він… проходить повз мене. Навіть не дивиться. Йде до пасажирських дверей.

І тоді з машини виходить інший чоловік. Молодий. Дуже молодий. Схоже, років двадцять чотири. Дорогий костюм, дорогий годинник, дорогі манери. Ідеальний вигляд — як із журналу.

Віккі, не задивляйся, — нагадую собі.

Але погляд все одно ковзає по його фігурі. А потім — по бруду на моєму одязі. Бос же мене сьогодні вб'є. Просто вб'є.

— Перепрошую! — кричу я. — Через вас мій одяг просто… ну, ви бачите! Можете сказати своєму водію, щоб він хоч іноді дивився на дорогу?!

Він навіть не дивиться на мене. Просто дає серветку… ставить на ній АВТОГРАФ(!!!) і каже, проходячи повз:

— Жінки. Можливо, мені треба сказати, що у мене є дівчина, щоб вони нарешті відвалили.

— Вибачте, ЩО?! — я ледь не підвищую голос. — Яке “відвалили”? Ви мені взагалі не здалися!

Але він уже пішов.
Холодний. Пихатий. Красивий — на жаль.
І абсолютно нестерпний.

---

Я дістаюсь офісу о дев’ятій тридцять. На роботі я мала бути о дев’ятій.

"Sunset Creative" — це велика скляна будівля, де пахне кавою, принтерним папером і розбитими нервами працівників. Я піднімаюся на десятий поверх. Якби у когось була акрофобія — ця робота б точно була пеклом.

Двері ліфта відкриваються — і переді мною стоїть вона.
Софі Блейк.
Наша головна офіс-менеджерка. Вона не жінка. Вона гроза. Буря. Грім. Гнів у людській формі.

Я вже відчуваю, як душа вивітрюється з тіла.

Та раптом мене хтось хапає за рукав — це Емілі Стоун, моя найкраща подруга і найрозумніший бухгалтер, якого я знаю.

— Сонце, ти що, геть з глузду з’їхала? — шепоче вона, затягуючи мене в туалет. — Година, Віккі. Цілу. Годину. І форма?! Тебе Софі спалить поглядом.

— Це якийсь мажор на BMW мене облив! — виправдовуюсь.

Еммі закочує очі, але співчутливо зітхає і дає мені пакет із одягом.

— Переодягайся. Швидко. Я прикрию.

Через кілька хвилин ми вже виходимо, але…
Мене зустрічає він.
Мій темний бульдог. Мій начальник. Мій колишній.

Містер Ітан Рід.

Красивий. Холодний. Самовпевнений.
І той, хто завжди нагадує мені, чому я більше не хочу мати справ із токсичними чоловіками.

— Віккііі… — протягнув він моє ім’я так, ніби воно смакує. Мене аж пересмикнуло.