Глава 6

Поки діти в школі, я працюю. Знаєте, що цікаво? Спочатку мені просто потрібен був якийсь підробіток — відволіктися від домашніх проблем і трохи заробити. З двома маленькими дітьми багато часу не викроїш, але кілька годин у день у вільному графіку знайти можна.

А потім прийшло усвідомлення: малим вже п’ять і сім років, але все одно неможливо вийти на повний робочий день. Відвези – забери. Так, я з тих мам, які довго бояться відпускати дитину одну в школу, а молодшого все одно вести у садок. І я ніяк не могла уявити, як моя безтурботна вертихвістка сама переходить дорогу з активним рухом. А про те, щоб вона потім ще й сама вдома сиділа пів дня — взагалі не могло бути й мови.

Як? Вона ж ще така крихітка!
Звісно, якби дуже припекло, довелося б адаптуватися. Якби не було грошей на їжу, я б уже бігла на роботу, без варіантів. Але я знайшла замовників, працювала пів дня, а Вадим уже добре стояв на ногах, тому ніхто мене особливо не підганяв.

Так минали дні, і з часом я почала замислюватися: може, було б непогано вибратися на нормальну роботу? Окунутися в нове життя, спілкуватися з колегами, ходити на корпоративи. Та просто щоранку збиратися, наряджатися, їхати через все місто в офіс — подивитися на людей і показати себе. Але якось звиклося до цього усамітнення. Втягнулася в життя відлюдника.

І що найдивніше…
Я думала, що фриланс дасть мені більше свободи. Що вільний графік відкриє море можливостей, і я зможу розпоряджатися своїм часом, як забажаю. Ну або хоча б підлаштовуватися під обставини.

А що в підсумку?
Домашнє ув’язнення. Дім, діти, робота — і так по колу. Чесно, я навіть не пам’ятаю, коли востаннє виходила на вулицю просто так, без потреби. Продукти за списком купує Вадим. Одяг замовляємо в інтернеті. Клац — готово. Велике? Ладно, віддам сестрі. Мале? Автоматом перепливає до Ані. Вона любить оверсайз. Модно ж.

А вдень ніколи вирватися. Та й нікуди. Усі подруги сидять у офісах з дев’ятої до шостої, а в обідню перерву не особливо нагуляєшся. І ось так я стала печерною людиною. Виходжу лише за потреби: пункт А, потрібна дія — і назад в укриття. Хоча ніби ж хотіла щось подивитися, кудись зайти… Ось воно — вільний час для себе. Йди! Але куди? Та й бажання вже немає.

Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.
Стоп! У мене ж були плани! Я ж стільки всього хотіла! А нічого не відбувається. А в дзеркалі вже зморшки видно. Звідки? Мені ж не може бути більше двадцяти… Ну, добре, двадцяти п’яти. А виявляється, може. Скоро тридцять чотири. А там уже й сороковник визирає з-за рогу. Ой, ні, друже, почекай. Мені й без тебе тривожно.

Життя вислизає крізь пальці, розсипається, як пісок. Це страшно.

І наче робота в мене не важка, і платять добре… Але хотілося чогось більшого. Не просто підганяти халтурні проєкти дач або редагувати фото для місцевого фотографа. Він наклацає кілька сотень кадрів у садочках і школах, а я доводжу все до ладу, додаю написи на виньєтки.

Що тобі не подобається?
Гроші капають, руки чисті.
Але душа порожня.

Хотілося будувати. Хотілося творити. Дивитися, як на пустирі виростає щось величезне. Як навколо розгортається життя: дитячі майданчики, ремонти, машини, метушня нових мешканців. Дивитися, як креслення перетворюються на реальні будівлі, як цифри стають стінами. Хотілося вирішувати проблеми, виправляти косяки. А їх у цій справі завжди вистачає, знаєте ж.

Іноді просто стою біля будівництва. За парканом скоро оживе новий житловий комплекс. Стою, слухаю гуркіт техніки, крики робітників…
Ні, вас це не вражає?
А мене — так. У цьому є своя романтика.

Клац, клац. "Зберегти як". Наступний файл. І все.

З Вадимом теж… Ми так заглибилися у свої справи, що почали забувати про існування одне одного. Прийшов, поїв, поговорив з дітьми, сів допилювати код. Ми взагалі ще розмовляємо? Здається, він щось мені говорив сьогодні…

А найгірше — він почав мене просто дратувати. Самим своїм існуванням. Своєю присутністю. Своїми дурними жартами.

Чому раніше вони здавалися мені веселими, а тепер — порожніми? Чому він здавався легким, а тепер — поверхневим? Чому мене злить його легкість? Напевно, тому що він не пливе, захлинаючись, не хапає повітря, не відчуває втоми і болю. Він просто ковзає по поверхні життя. Ніби його воно не зачіпає.

Мене це дратує. Злить. Потім відпускає. Навіть бувають хвилини ніжності. Але чим далі — тим рідше.

Може, знайти собі якесь хобі? Ходити в клуб для пенсіонерів,що розташований поруч в бібліотеці ? Там, до речі, інколи такі звуки долинають, що здається, у них життя кипить більше, ніж у мене. Може, заслати туди бабусю на розвідку? А що, з такими темпами й мені туди скоро пряма дорога.

Все. Втомилася. Душ. Спати. Піду додивлятись сон про нову роботу. Сподіваюся, я пройшла співбесіду. Не могла ж я у власному сні собі відмовити?

Зараз влаштуюся зручніше і…піду будувати. Створювати. Жити.