Глава 5

Іноді сни бувають настільки реалістичними, що важко повірити, що це всього лише ілюзія. Емоції в них такі сильні, почуття такі справжні, а події здаються такими важливими, що, прокинувшись, ще довгий час не можеш отямитися. Буває, ворочаюся всю ніч, не можу заснути, а потім — провалююся в сон і проживаю ціле нове життя.

Кілька разів через це діставалося Вадиму. Хочеться сказати, що сам винен, але в чому саме — вигадати не можу. Просто періодично мені сниться, що він мені зраджує. І тоді у сні я страждаю так, що аж вити хочеться. Злюся, кидаю блискавки, ридаю й не можу зрозуміти, як він міг так зі мною вчинити. Хоча в реальному житті між нами вже давно немає ні іскор, ні грому, ні блискавок. Ми якось притерлися, звикли одне до одного, стали сприймати наш шлюб як щось само собою зрозуміле.

І ось у такі дні я прокидаюся люто зла. Дивлюся на чоловіка вовком і навіть говорити з ним не хочу. Розумію, що це всього лише сон, але всередині все кипить.

— Що це за муха сьогодні настільки втратила інстинкт самозбереження, що посміла вкусити тебе з самого ранку? — сонно посміхаючись, протягується Вадим.

Я мовчу. Просто дивлюся на нього і мовчу. Скотина! Гад такий! Гаразд, треба заспокоїтися.

— Ти мені зрадив!

— Опа! А мені хоч сподобалося?

— Ідіот! — ще більше дратуюся. — Я повночі на тебе кричала! І досі не полегшало!

Він вибухає розкотистим сміхом. Ну от, спонсор його гарного настрою на цілий день визначився.

— Сподіваюся, вона була білявкою з третім чи четвертим розміром грудей? Бо інакше — це точно був не я. Я б на менше не погодився. Ну який дурень ризикуватиме заради першого розміру?

Йому смішно. Дуже. А мене це ще більше злить. Гримаю на нього, щоб не смів мене чіпати найближчі пів години, і тікаю у ванну, зачиняючись у душовій кабінці. Вода змиває залишки сну, тривогу і навіть розчарування. Вода — це взагалі магія.

Такі ранкові сцени час від часу трапляються в нашій сім’ї й щоразу тішать Вадима, бо дають йому нове поле для фантазії та черговий привід поглузувати з мене. До речі, у мене скромна «двійка» з натяжкою. І він ніколи б не сказав про другий розмір, бо знає — тоді отримає в подарунок депресивну дружину на найближчі дні. Бо ця «двійка з натяжкою» з’явилася після годування другої дитини, і взагалі, це ідеальний привід засумувати за втраченою молодістю.

Але цієї ночі мені снився зовсім не Вадим.

Я була на співбесіді у компанії, про яку мріяла ще під час навчання за кордоном. Я жадала там працювати, розпитувала про цю фірму, вивчала кожну дрібницю. Бредила цією можливістю.

Звісно, я розуміла, що після навчання ми повернемося додому, і, можливо, у мене й були б шанси залишитися, але точно не з Вадимом і точно не з затримкою в два тижні, яка проявилася двома смужками на тесті рівно в день здачі останнього екзамену.

Але ж мріяти можна.

І ось сьогодні я прожила у сні той день, про який думала сотні разів. Я знайшла вакансію, надіслала резюме, поспілкувалася з HR-менеджеркою, ретельно підібрала ідеальний костюм, що вдало підкреслював фігуру. Шкода, що співбесіду проводила жінка — вона явно не оцінила моєї скромної ефектності.

Ми говорили близько двох годин. Я розповідала про свій досвід, проходила тестові завдання. Потім, задоволена собою, але виснажена, зайшла в кафе, пообідала, подивилася фільм у кінотеатрі, а потім прогулялася знайомими закутками університету, де провела останній рік навчання.

Що мене вразило найбільше? Час.

Зазвичай у снах ми миттєво переносимося з місця на місце, події змінюються безвідносно до реального ходу годинника. Але сьогодні я проживала кожну секунду. Відчувала її. Немов усе це відбувалося насправді.

Перед тим, як заснути у сні, я навіть думала про те, як розповім про це Вадиму.

А потім прокинулася.

В ліжку я була одна. Ах, точно, у нього сьогодні ранковий мітинг.

Я потягнулася і, йдучи у душ, помітила синяк на стегні. Там, де вдарилася об стіл, встаючи після співбесіди у сні.

Забавно.

Відмахнулася від нереальної думки й поринула у щоденну рутину.

Не встигла вискочити з душу, як у дитячій залунало тужливе дзижчання будильника. Почалося. Апокаліпсис у нашій квартирі.

Кожен день одне й те саме. І я до цього ніколи не звикну.

Діти кричать, бігають, намагаються один одному насолити.

Ось ця симпатична дванадцятирічна дівчинка, що ховає штани брата під подушку, поки той у ванній, — це Аня. Вона дуже схожа на Вадима. От тільки характер у неї якийсь... незрозуміло в кого. Планета Земля таких задер ще не зустрічала.

Я суворо дивлюся на неї, даючи зрозуміти, що бачила все, і жестом показую, щоб поклала штани на місце. Аня обурено зітхає, мовляв, зіпсувала їй веселощі.

А тим часом у ванній гарячково чистить зуби Тьома. Він взагалі ні на кого з нас не схожий. Ми часто жартуємо, що нам його підкинули в пологовому будинку.

Дивно, як це працює. Коли дізналася, що вагітна вперше, я була шокована. Не те щоб я не хотіла дітей, але вони здавалися мені чимось далеким, абстрактним. Я навіть уявити не могла, що це «колись» настане ось прямо зараз.

А ось я стою, тримаю в руках новенький диплом і плачу. Всі, напевно, думають, що від щастя. Або від хвилювання. Але ні. Просто гормони вирішили розпочати ранок зі сліз.

Дивлюся на цей диплом і бачу, як мої мрії про кар’єру, дружній колектив і гордість в очах батьків тануть, як вчорашній сніг.

А Вадим? Вадим був щасливий! Побачив тест, схопив мене в обійми й ледь не задушив від радості. Пам’ятаю, як світилися його очі. Як кричав, що зробив мені пацана.

Та-ак... З таким характером, як у Ані, я б сама засумнівалася, що це дівчинка. Він тоді розповідав, як буде з нею (ну добре, з «ним») грати у футбол, носити на плечах.

До речі, у футбол він не грав ані з Анею, ані з Тьомою. І на плечах вони теж кататися не хотіли. Дивні. Я б і зараз полізла — нехай покатає.