Глава 4

З Вадимом ми познайомилися, коли я навчалася на четвертому курсі університету, а він – на п’ятому. Майже з першого дня я була впевнена, що ми будемо разом. Я не мучилася сумнівами щодо майбутнього, не вагалася у своєму виборі, не боялася, що він зрадить чи образить. Дивно навіть. Це було зовсім не схоже на мене.

Я просто відчайдушно прагнула грітися в теплі його усмішки, щиро сміялася з нескінченного потоку його жартів. Захоплювалася тим, як він тримався в компанії, і навіть пишалася цим. Він міг підкорити будь-кого – веселий, відкритий, завжди у хорошому настрої, що б не сталося. Його присутність змінювала атмосферу: все навколо оживало, крутилося довкола нього, здавалося простішим і приємнішим. Розумієте? Він ніби одним своїм існуванням гасив усі мої тривоги й страхи, що розривали мене зсередини.

Вадим постійно мене підколював, знаходив сотні способів висміяти мої слова й вчинки, але так, що це не було образливо – скоріше навпаки, мені самій ставало смішно й навіть трохи ніяково через власну наївність. Олена його просто обожнювала. Вона казала, що мені неймовірно пощастило і що, якби в неї не було Андрія, вона б точно спробувала відбити у мене Вадима. А ще я відчувала, що вона справді радіє за мене. Вона нарешті могла видихнути – більше не доводилося годинами вислуховувати мої постійні роздуми про самотність і пошуки «того самого». Вона, звісно, скаржилася, що я зникла з її життя, але я знала: їй легше, коли моя увага була зосереджена на ньому, а не на наших сварках з Андрієм.

Час від часу ми гуляли вчотирьох або навіть уп’ятьох – Олена з Андрієм, я з Вадимом і ще Діма. Чомусь саме в такій компанії всім було максимально комфортно. Ми багато сміялися, сперечалися, знаходили нові способи весело провести час. Ми часто збиралися в тісній кімнаті гуртожитку з пивом та чіпсами та півночі гали в настолки. Було смішно помічати, як підкреслюються риси характеру кожного в грі. Я ненавидила програвати, злилася іноді. А зараз згадую це із посмішкою. Саме тоді я зрозуміла: мій хлопець вміє знаходити спільну мову з абсолютно різними людьми, об’єднуючи їх, створюючи щось спільне, чого раніше не було.

Наступного навчального року на мене чекало навчання за кордоном за програмою обміну. Цю можливість я виборола в запеклій боротьбі – завдяки своєму розуму, наполегливості й абсолютній впевненості, що це мені потрібно. Безперечно, без підтримки батьків це було б значно складніше. Я прагнула цього з першого дня в університеті і ніколи не сумнівалася у правильності свого рішення. Але усвідомлення, що на кону – наші стосунки, що не кожна пара проходить випробування відстанню, змушувало мене метатися, задихатися, наче риба, викинута на берег. Здавалося, що виходу немає, що я в будь-якому разі втрачу щось важливе, що б не вирішила. Не знаю, до чого б я зрештою прийшла, але вибору мені робити не довелося.

Одного вечора ми гуляли набережною, обговорювали інші пари, сміялися, вигадували їхні історії й уявляли їхні діалоги. У нас виходило знаходити в кожній парі якусь особливість і роздувати її до абсурду. З боку це, мабуть, виглядало дивно, але нам було весело. Сподіваюся, «герої» наших вистав не тримають на нас зла. Вони не були в курсі нашої гри. Скоріш за все навпаки дивились на нас і думали, що ми дивні або п'яні. Цікаво було б послухати виставу про нас.

Насміявшись, ми лягли просто на траву й дивилися на зоряне небо. Не знаю, про що думав Вадим, але я намагалася запам’ятати кожну зірку, щоб потім, коли буду далеко, зрозуміти: чи бачить він ті самі сузір’я, що й я, чи між нами розтягнулася не лише відстань у сотні кілометрів, а й щось більше.

Він привстав на лікоть, уважно подивився на мене й спокійним тоном запитав:

— Як думаєш, я буду дуже сексуальним в оранжевому робочому комбінезоні на голе тіло?

— Що? — Я завмерла, не розуміючи, до чого це.

Затримавшись на кілька секунд, я уявила цю картину й миттєво зашарілася.

— Ого, настільки? — засміявся він, помітивши мою реакцію.

— Можемо заздалегідь потренуватися, — додав він з лукавою усмішкою, не давши мені отямитися.

Я ще не могла збагнути, до чого це, поки він не розповів, що знайшов роботу в тому місті, куди я мала їхати. На днях він збирався підписати контракт з якоюсь компанією, що займалася працевлаштуванням наших за кордоном.

Я дивилася на нього, не кліпаючи. Просто взяв і знайшов. Бо має бути поруч. Бо так вирішив. Він погодився працювати по 12 годин на день звичайним робітником на заводі, хоча ще минулого року йому запропонували роботу за спеціальністю в компанії, де він проходив літню практику. Не те щоб це було місце мрії, але для випускника без досвіду – ідеальний старт.

Я відчайдушно намагалася стримати сльози, але врешті мене прорвало. Я ридала, не чуючи його слів, просто відпускаючи весь той тиск і тривоги, які довго мене мучили.

Спершу я протестувала, намагалася відмовити його від цієї авантюри. Але Вадим мав якусь магічну здатність переконувати. Він каже – і ти віриш. Навіть якщо всередині розумієш, що це не зовсім правильно, ти не можеш чинити опір його легкості, впевненості та логіці. Він настільки переконливо розписував плюси цього рішення, що я не могла не погодитися.

Ну звісно! По-перше, він буде поруч, зможе підтримувати мене. По-друге, заробить достатньо грошей, щоб після повернення не хапатися за першу-ліпшу роботу лише тому, що треба на щось жити. По-третє, він давно хотів побачити світ, відчути іншу культуру. Я слухала його, зачарована, і навіть цей виснажливий труд здавався раптом подарунком долі.

А він просто посміхався. І цієї усмішки було достатньо, щоб змусити мене повірити: все буде добре.