Глава 2

Я сиджу біля вікна, спостерігаючи, як у двір вбігають хлопчик і дівчинка, штовхаючи один одного, даючи запотиличники, стусани і викрикуючи претензії і образливі слова. Сумно посміхаюся, згадую наші з сестрою війни і думаю над тим, упустила я щось в їх вихованні чи це невід'ємна частина спілкування дітей в сім'ї. Пригадую, як мама розповідала мені, наскільки це прекрасно, що різниця між ними буде всього два роки. Як їм не буде нудно, як вони завжди будуть підтримкою один для одного. Не знаю, щодо другого пункту, але з першим не посперечаєшся. Ненудно не тільки їм, але і нам з Вадькою і всім сусідам навколо. Мчать. Найближчі півгодини буду вислуховувати від кожного з них, як неправий другий і безрезультатно намагатися вбити в голови, що наговорювати один на одного - це погано, що обидва винні і що вони найближчі та найрідніші люди в цьому світі - і повинні любити і поважати один одного, а не намагатися якомога болючіше скривдити.

З майбутнім чоловіком я познайомилася на вечірці на честь Дня студентів в тісній кімнатці на 4 людини, в яку якимось дивом змогла влізла половина студентів нашого університету. Я не збиралася туди йти, пам'ятаючи про не найкращі враження за минулі 3 роки про цей прекрасний день, але Олена, моя одногрупниця і найкраща подруга, дивилася на мене щенячими очима і благала не кидати її. На цей вельми сумнівний захід її покликав Андрій. Вона по ньому сохла вже другий рік і ось кілька місяців тому він зволив на неї звернути увагу.

Поняття не маю, що вона знайшла в цьому нестерпному, самовпевненому педанті і всезнайці, але наступні два роки мені потрібно було перевіряти на міцність мою нервову систему, спілкуючись кожного дня з цим генієм занудства в якості другої половини Оленки. Вона запевняла, що він доповнює її бунтівну душу і допомагає побачити життя таким, яким воно є. Не дай Бог, вам коли-небудь побачити життя таким, яким воно є з подачі Андрія!

Ні, я, звичайно, йому вдячна за те, що тепер кажу «класти» і правильно розставляю наголоси практично у всіх словах, які здатна вимовити, але ЯК, ЯК? !! можна отримувати задоволення від спілкування з людиною, яка вважає, що знає все на світі, постійно тебе виправляє поблажливо-занудним тоном і просто не вміє чомусь щиро радіти.

Наші відносини з не_моїм_хлопцем можна винести в окремий розділ оповідання, але в двох словах можна розділити їх на два етапи, кожен з яких Олені доводилося переживати в якості особистої драми.

Перші 2-3 тижні я сподівалася, що це несерйозно. Думала, що подруга одумається і побачить, що він їй не пара, тому ретельно ігнорувала його присутність, а це було непросто, повірте. Він мене просто дратував! Періодично видавала пару слів, обдаровуючи виразним поглядом спідлоба і робила вигляд, що його не існує. Так, я не намагалася бути привітною і товариською поруч з ним, він якось відразу увійшов в ту жменьку людей, які автоматично були ознайомлені з «заводською» копією мене без подальших соціальних налаштувань.

Але Олена страждала, кажучи, що ми просто розриваємо її нещасне серце на шматки і я не могла не спробувати зробити кілька кроків у бік поліпшення відносин. Так що наступні півтора роки з Андрієм ми спілкувалися. Ой, як ми спілкувалися! Іноді аж іскри з очей сипалися. Він мене вічно повчав, ми сперечалися і сперечалися, не знаходилося жодної теми для розмови, в якій би ми прийшли згоди або поступилися в позиції. А що Олена? Вона мріяла про те, щоб ми знову один одного ігнорували, намагалася пом'якшувати кути і терпіла нас обох, вона така.

Якщо ви подумали, що від ненависті до любові один крок і я потім віроломно зрадила свою подругу, закохавшись в Андрія, то поспішу вас заспокоїти. Цей дурень досі викликає в мені бажання стукнутися головою об стіну і зникнути, а ще читати півночі якусь наукову маячню, щоб на наступний день ляпнути щось розумне і знайти тему, в якій він буде губитися і намагатися втекти від відповіді. Так, це бажання утерти йому ніс живе в мені до сих пір.

Так, про що ми? Ах, так! Мій чоловік. Вадим був одногрупником і другом старшого брата Андрія і якимось дивом з легкістю знаходив з ним спільну мову. Вони могли годинами обговорювати якісь речі, залишившись обидва при цьому задоволеними. Сам Діма, старший брат Андрія, був значно приємнішим і миролюбивішим, шкода, що Олена не вибрала його. Здається, він таємно відчував до неї симпатію. Між братами була невелика різниця у віці - десь півтора роки, здається. Тому вони часто зависали в одній компанії. Ось такими нетрями, через десяті руки і запрошення того ж Андрія мій Вадька потрапив на цей гучний захід, де ми і познайомилися.

Перше, що треба сказати, згадуючи цю людину, так це фразу «душа компанії». Я не знаю більше нікого настільки легкого, веселого і чарівного, як мій чоловік. І це чиста правда. Потрапивши в абсолютно незнайому компанію, в натовп п'яних і амбітних студентів, він за 15 хвилин зібрав навколо себе юрбу роззяв і залицяльниць, а через півгодини перетворив всю тусовку в збіговисько імені Вадима Стеценко.

Здавалося, він випромінював якесь світло, легкість і тепло. Я намагалася не витріщатися, але не могла не стежити за ним потайки. Чомусь його енергетика на фізичному рівні змушувала піддатися спокусі і зануритися в цю всепоглинаючу ауру світла.

Я сиділа на підлозі біля старого радянського ліжка, притулившись спиною до невеликої тумбочки. Навколо було так шумно, що неможливо було розібрати ні слова співрозмовника на відстані витягнутої руки. Голосно кричала музика з колонок на шафі, всі сміялися, перекрикуючи один одного і юрмилися невеликими купками по інтересам. Але основний натовп зібрався навколо Вадима, який розповідав якусь смішну байку про День студента. Він пару разів кинув погляд в мою сторону, але не намагався підійти або заговорити. Чомусь це мене образило. Ми навіть не були знайомі, а мені вже не вистачало його уваги.

Через пару годин в цьому галасливому мурашнику стало різко тихіше - натовп вирішив освіжитися і вирватися на сходову площадку покурити, а потім і зовсім вивалитися на ганок, а потім і в найближчий магазин за поповненням рідких запасів.