Глава 2

Я сиджу біля вікна, спостерігаючи, як у двір вбігають хлопчик і дівчинка. Вони штовхають один одного, роздають запотиличники, викрикують образи та претензії. Я сумно посміхаюся: це так нагадує наші з сестрою «війни». І знову ловлю себе на думці: чи не упустила я щось у їхньому вихованні, чи це просто невід’ємна частина дитячого спілкування в сім’ї?

Пригадую, як мама колись казала, що різниця в два роки між дітьми – це прекрасно. Вона переконувала, що їм ніколи не буде нудно, що вони завжди підтримуватимуть одне одного. Не знаю щодо другого пункту, але з першим не посперечаєшся. Ненудно не тільки їм, а й нам з Вадькою. І, мабуть, усім сусідам теж.

Мчать. Найближчі пів години я слухатиму від кожного з них, наскільки неправий інший, і марно намагатимуся пояснити, що:

• Наговорювати одне на одного – це погано.
• Винні обоє.
• Вони – найближчі та найрідніші люди у цьому світі.

Але чи почують вони мене?

Якось я теж була впевнена, що сімейні стосунки – це щось ідеальне. Що рідні люди завжди підтримують одне одного, не сперечаються через дрібниці та розуміють із пів слова. А потім зустріла Вадіма. І хоч ми чудово розуміли один одного, але сварок також вистачало.

З майбутнім чоловіком я познайомилася на вечірці на честь Дня студентів в тісній кімнатці на 4 людини, в яку якимось дивом змогла влізла половина студентів нашого університету. Я не збиралася туди йти, пам'ятаючи про не найкращі враження за минулі 3 роки про цей прекрасний день, але Олена, моя одногрупниця і найкраща подруга, дивилася на мене щенячими очима і благала не кидати її. На цей вельми сумнівний захід її покликав Андрій. Вона по ньому сохла вже другий рік і ось кілька місяців тому він зволив на неї звернути увагу.

Поняття не маю, що вона знайшла в цьому нестерпному, самовпевненому педанті і всезнайці, але наступні два роки мені потрібно було перевіряти на міцність мою нервову систему, спілкуючись кожного дня з цим генієм занудства в якості другої половини Оленки. Вона запевняла, що він доповнює її бунтівну душу і допомагає побачити життя таким, яким воно є. Не дай Бог, вам коли-небудь побачити життя таким, яким воно є з подачі Андрія!

Ні, я, звичайно, йому вдячна за те, що тепер кажу «класти» і правильно розставляю наголоси практично у всіх словах, які здатна вимовити, але ЯК, ЯК? !! можна отримувати задоволення від спілкування з людиною, яка вважає, що знає все на світі, постійно тебе виправляє поблажливо-занудним тоном і просто не вміє чомусь щиро радіти.

Перший – це три тижні надії, що Олена одумається. Я просто його ігнорувала, робила вигляд, що його не існує. Це було непросто, бо він реально дратував. Але Олена страждала, тому я зробила над собою зусилля і спробувала з ним спілкуватися.

Ой, даремно! Як ми спілкувалися! Іноді аж іскри з очей сипалися

Ми сперечалися постійно. Всі ці суперечки – суцільний шквал іскор, нервів і злості. Жодної теми, в якій би ми дійшли згоди. Олена мріяла, щоб ми повернулися до взаємного ігнору.

Якщо ви думаєте, що це історія «від ненависті до любові» – розчарую вас. Андрій і зараз викликає в мене бажання стукнутися головою об стіну і зникнути, а ще перечитати всю наукову літературу світу, тільки щоб знайти щось, у чому він не розбирається. Бо нема нічого приємнішого, ніж бачити, як він губиться в розмові. Так, це бажання утерти йому ніс живе в мені до сих пір.

Так, я не намагалася бути привітною і товариською поруч з ним, він якось відразу увійшов в ту жменьку людей, які автоматично були ознайомлені з «заводською» копією мене без подальших соціальних налаштувань.

Так, про що ми? Ах, так! Мій чоловік. Вадим був другом старшого брата Андрія – Діми. І якимось дивом вони знаходили спільну мову. Мені шкода, що Олена не вибрала Діму – він був набагато приємнішим. Здається, він таємно відчував до неї симпатію. Між братами була невелика різниця у віці - десь півтора роки, здається. Тому вони часто зависали в одній компанії.

Ось так, через купу знайомих і «десяті руки», Вадим потрапив на ту саму вечірку.

Перше, що треба сказати про нього: «душа компанії». Я не знаю більш легкої, веселою та чарівної людини, ніж мій чоловік.

Він потрапив у абсолютно незнайому компанію і за 15 хвилин уже зібрав навколо себе натовп роззяв і залицяльниць. Через пів години це була не вечірка, а вечір імені Вадима Стеценка.

Здавалося, він випромінював світло і тепло. Я намагалася не витріщатися, але не могла не слідкувати за ним потайки. Він просто магнітом притягував увагу.

Я сиділа на підлозі біля старого радянського ліжка, притулившись до тумбочки. Навколо було так шумно, що неможливо було почути навіть співрозмовника. Музика, сміх, вигуки – справжній хаос.

Але Вадим впевнено тримав увагу натовпу.

Кілька разів він поглянув у мій бік, але не намагався підійти або заговорити. І чомусь це мене зачепило. Ми навіть не були знайомі, а мені вже не вистачало його уваги.

Галасливий мурашник стих. Натовп, що ще недавно шумів і перегукувався, раптом розчинився — хтось вирушив на сходову площадку покурити, хтось уже вивалився на ганок, а найбільш далекоглядні побігли до найближчого магазину за рідким підкріпленням.

Кімната помітно спорожніла, але я залишилася. І Вадим теж. Пам’ятаю, як він кілька разів відповідав, що не курить, і жартома пропонував залишитися «на варті» — мовляв, комусь треба охороняти територію від можливого вторгнення п'яних ворогів. Він віджартовувався, підморгував дівчатам, що по черзі висіли на ньому, і... мене пересмикнуло. Гидко. Навіть з урахуванням того, що мій власний рівень алкоголю вже наближався до критичної позначки, — від такого липкого, нав’язливого загравання ставало не по собі.

Я втягнула голову в плечі й принишкла, спостерігаючи, як він, неспішно оминаючи кількох людей, наближається до мене.

— Не куриш чи вже не в змозі вийти на вулицю? — його усмішка була настільки чарівною, що я буквально відчула, як у мене перехоплює подих.