Глава 1

Я вже не знаю, хто я... Чому саме зі мною сталося це, і кому я можу довіряти свої секрети. Мені була дана неймовірна можливість - жити паралельно два життя, але здається, що мені вдалося з тріском провалити обидва. Але давайте по порядку. Мабуть, варто представитися і розповісти про своє життя до всього цього. З цього і почнемо. Мене звуть Марія - і проклята фраза про "просто Марію" переслідує мене все життя. Хай йому грець з цим багатостраждальним серіалом!! На цій планеті його не бачив лише мій сусід по парті, але це не завадило йому запам'ятати ці слова, щоб доводити мене до сказу.

До речі, за це ім'я я повинна бути вдячна старшій сестрі. Вона обрала його з заздрості до батьківської уваги і все дитинство дражнила мене Машкою-промокашкою. У нас, звичайно, зараз чудові стосунки і я її дуже люблю, але в глибині душі я вірю в те, що в аду існує окремий котел для старших сестер і братів.

Але здається, я відволіклася. Що ж до мого зовнішнього вигляду, тут можна було б написати що завгодно — від "богині" до "звичайної дівчини, що губиться у натовпі". І обидва описи були б правдивими. Моє сприйняття себе змінюється щохвилини: від впевненості до сумніву, від захоплення до критики. Але спробую бути максимально об’єктивною. Я досить приваблива, хоча скоріше мила, ніж ефектна. Мої великі, яскраво-зелені очі завжди здавалися мені відображенням моїх внутрішніх протиріч — вони водночас сумні й сповнені надії. Світло-русяве волосся, яке м’яко спадає на плечі, іноді акуратно зібране, а іноді розкидане, стало моєю своєрідною візитною карткою.

Цього року мені виповниться 34, і я вже майже пережила удар долі під назвою "четвертий десяток". Я все ще вживаю слова "дівчинка" та "дівчина", говорячи про себе, й знищую вбивчим поглядом тих, хто дозволяє собі називати мене "жінкою".

Навчання мені завжди давалося легко, тож школа й університет скоріше стали етапами мого становлення, ніж місцями отримання освіти. А ось з самовизначенням було складніше. Якщо у когось у голові мешкають страхи, сумніви та комплекси, то моя свідомість складалася виключно з них. І настільки щільно, що за ними майже не залишалося місця для мене самої.

Саме тому вступ до університету став для мене порятунком. Я вирішила змінитися. Створити нову версію себе. Загубившись у книгах з психології, я ретельно вибудовувала образ людини, з якою мені самій захотілося б познайомитися. І представила цю версію на суд незнайомих людей — одногрупників, викладачів, нових знайомих. І варто відзначити, що мені вдалося. Згодом я і сама повірила, що саме такою я і є.

Я навчилася бути відкритою, товариською, жити у центрі подій. Я завела десятки нових знайомих, які ввели мене у світ яскравих емоцій. Вони допомогли мені розкрити нові грані самої себе.

Чи варто було це робити? Думаю, так. Але, озираючись назад, я б усе ж внесла корективи. Наприклад, варто було посміхатися не всім. Деяким точно ні. Бо мімічні зморшки — це серйозно. Допиваю другий літр води за день, щедро мажу обличчя якимось сумнівним кремом ручної роботи, який обіцяє творити дива. І думаю… Де той момент, де я звернула не туди?  Ні, ось Сашкові точно не варто було посміхатися! Ось ця глибока зморшка біля правого ока точно на його сумлінні!