Розділ 2. Бабуся напрокат

— Із сьогоднішнього дня ви не просто виконавець, а супроводжувач, — повідомила Ольга Кимівна, не відриваючись від планшета. — Замовлення на бабусю. Випускний в університеті, потрібні теплі фото і щоб бабуся «поплакала в потрібний момент, але не сильно».

— А супроводжувач — це хто?

— Це ви. Будете возити й підстраховувати Римму Валентинівну. Вона в нас найкраща бабуся в базі, але з незвички може розгубитися на майданчику, якщо щось піде не за сценарієм.

— А що може піти не за сценарієм на випускному?

Ольга Кимівна вперше за всі зустрічі подивилася на нього так, ніби він запитав щось по-справжньому смішне.

— Усе, Матвію. У людей на святах завжди йде не за сценарієм.

---

Римма Валентинівна виявилася сухорлявою жінкою років шістдесяти з прямою спиною колишньої вчительки танців — якою вона, власне, й була до агентства. У машині вона читала легенду вголос, як читають роль перед прем'єрою.

— Онучку звуть Настя. Двадцять два роки, філфак, червоний диплом. Бабуся — тобто я — виростила її з семи років, бо мати була в роз'їздах, працювала в геологічній партії. Батько не фігурує. — Римма Валентинівна перегорнула сторінку. — Улюблена страва онучки — сирники. Отже, сирники я готувала по неділях.

— А чому справжня бабуся не приїде?

— Не моє запитання, — Римма Валентинівна закрила папку. — Моє запитання — сирники й сльоза в потрібний момент. Решта — сценарій замовника, не мій.

— А якщо сценарій розвалиться?

— Молодий чоловіче, — вона подивилася на нього, як на здібного, але невихованого учня, — сценарії для того й пишуть, щоб їх дотримуватися. Я тридцять років ставила танцювальні номери. Імпровізація — це коли постановник не впорався.

Матвій промовчав. Йому хотілося сказати, що тиждень тому цілий вечір він тримався саме на імпровізації, але вирішив, що зараз не час.

---

Настя чекала їх біля входу до актової зали — невисока, у мантії не за розміром, із букетом, який явно купила собі заздалегідь, щоб ніхто не забув. Побачивши Римму Валентинівну, вона розквітла так, ніби впізнала рідну людину.

— Бабуль! — і обняла її міцно, по-справжньому.

— Здравствуй, сонечко, — Римма Валентинівна обняла у відповідь ідеально: трохи довше, ніж вимагає ввічливість, трохи коротше, ніж вимагає справжня туга. — Як же ти виросла.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо ти завжди ростеш.

Матвій відзначив про себе: репліка хороша, відрепетирувана, але абсолютно правильна. Настя, здається, нічого не помітила — або помітила й вирішила не помічати, бо їй потрібніше було, щоб це було правдою.

Вони пройшли до місць. Матвій став біля стіни з телефоном напоготові — фотографувати для звіту агентству. Усе йшло за легендою: Римма Валентинівна аплодувала голосніше за інших, діставала хустинку рівно на оголошенні прізвища Насті, шепотіла «розумниця моя» з точною дозою розчулення.

А потім до зали, трохи захекавшись, увійшла ще одна літня жінка.

---

— Настенько! Вибач, електричка затрималася! — крикнула вона через два ряди, і половина зали обернулася.

Настя зблідла так стрімко, що Матвій побачив це зі свого місця біля стіни.

— Тітка Валя подзвонила мені вчора, — прошепотіла Настя, нахилившись до Римми Валентинівни, — я думала, відмовила її. Це... це баба Зіна. Справжня.

— Справжня бабуся, — повторила Римма Валентинівна дуже тихо, не змінюючи обличчя, що при її виучці означало крайній ступінь паніки.

Баба Зіна тим часом протискувалася вздовж ряду, вибачаючись перед сусідами, і опустилася на вільний стілець рівно поруч із Риммою Валентинівною.

— А ви хто, перепрошую? — запитала баба Зіна, розглядаючи сусідку з відвертою цікавістю.

Матвій від стіни побачив, як Настя закрила обличчя долонею.

— Тамара Віталіївна, — не моргнувши сказала Римма Валентинівна. — Колега матері Насті. Просили придивитися, бо мама в експедиції.

— А, ну да, ну да, — баба Зіна покивала, але погляд її залишився пильним. — А чому ви її бабулею назвали, я чула?

Зависла пауза, яка в театрі зветься «мхатівською», а в реальності — секундою, за яку можна втратити клієнта, гроші й репутацію агентства одночасно.

— Та це в неї звичка така, — швидко вставила Настя. — Вона всіх старших так кличе. Бабуль Тома, ага.

— Бабуль Тома, — із сумнівом повторила баба Зіна.

Матвій, стоячи біля стіни, зрозумів, що ще три секунди мовчання — і легенда розсиплеться прямо тут, між рядами дванадцять і тринадцять. Він ступив уперед.

— Перепрошую, — сказав він, нахилившись до баби Зіни з інтонацією онука, який давно не дзвонив і відтого особливо старається. — Ви, мабуть, і є та сама баба Зіна, про яку Настя розповідала? Вона казала, ви в'яжете краще за всіх у під'їзді.

Баба Зіна миттєво переключилася на нього, забувши про Тамару Віталіївну.

— А ти хто?

— Матвій. Друг Насті з паралельного потоку. Вона справді весь час про вас розповідає — як ви в дитинстві її на дачу возили.

— Возила, було діло, — баба Зіна розпливлася в усмішці, остаточно відволікшись від питання прізвищ. — Вона тобі розповідала про полуницю?

— Тільки початок. Доскажете самі?

І баба Зіна, задоволена слухачем, почала довгу розповідь про полуничні грядки дев'яносто восьмого року, а Римма Валентинівна за її спиною подивилася на Матвія поглядом, у якому повага боролася з чимось схожим на розгубленість професіонала, якого щойно врятував любитель.

---

Після церемонії, коли фотографії були зроблені, а баба Зіна поїхала на тій самій електричці, задоволена й нічого не запідозривши, окрім того, що в онучки з'явився приємний молодий чоловік, Настя стояла біля машини з букетом і не могла віддихатися — то чи від хвилювання, то чи від сміху.

— Ви врятували все, — сказала вона Матвієві. — Я так винна, що не попередила...

— Чому ви взагалі замовили бабусю, якщо справжня жива? — запитав Матвій обережно.

Настя подивилася на Римму Валентинівну, потім на Матвія, і, здається, вирішила, що раз усе одно розкрилося наполовину, можна й до кінця.