3. Попелище

Цього кобзаря не можна було назвати старим чи молодим, скоріше просто виглядав втомленим: завжди в нього обличчя таке, ніби він все життя сіль тягав на власній спині.

Та все ж не чумакуванням він заробляв, а піснею та музикою. На ремені в нього висіла шабля, а за спиною — кобза. Волосся довге та злегка кучеряве, а от борода була короткою. Такого незвичного кобзаря мало де можна побачити, й він часто ловив на собі здивовані погляди, коли заїжджав на своєму коні до сіл. Та в селах він ніколи не затримувався, бо йому там не всі були раді — хрестилися поза спиною та плювали. І не дивно, бо не часто побачиш не те що кобзаря, а й просто людину, в якої на руках по шість пальців.

— Ніколи спокою не матимемо, — пробурмотів він, поглянувши на слабкий стовп диму попереду. — І ніхто його не матиме в цьому світі. Рано чи пізно, а до всіх біда приходить.

Подорожуючи він часто зіштовхувався з наслідками османських набігів, і от знову на горизонті виднівся вже ослаблий дим, що йшов від спаленого села. Не часто бусурмани села палили, бо не буде тоді кого грабувати, а тому Кобзар не очікував побачити в тих руїнах когось живого — явно за щось карали.

Свого вороного коня він підганяти не став, тим паче, що останнім часом вже почав помічати в його гриві сиве волосся. Вже не було тієї сили в копитах, а тому часом Кобзар навіть просто йшов поруч з ним, даючи відпочити.

Діставши з-за спини свій інструмент, він взявся бринькати по струнах пальцями, наспівуючи під носа:

Ой як не гляну я на Матір нашу,

Ой як не гляну.

То бачу її рвані рани,

Бачу її біль.

Хотів би я життя тяжкого не знати,

Хотів би й Матір від нього врятувати.

Та доля наша нас не шкодує,

Рве і шматує, крає та рве…

— Та не те це. Не те… — забурмотів він невдоволено. — Може й правду казали, що завжди про сумне співаю? Що думаєш, Мушко?

Кінь лише повів вухами, почувши знайомий голос. Мушка вже звик до того, що його господар часто щось бурмоче та наспівує. Кобзар взагалі любив роздумувати вголос. Часто навіть в оточенні людей міг щось сказати, що того ніхто не розумів. Не було б помилкою сказати, що він той ще дивак.

Тим часом село, чи те, що від нього лишилося, ставало все ближче. Деякі хати залишилися стояти почорнілими глиняними стінами, а інші згоріли повністю. Вогню вже не було, але від диму дихалося не дуже легко: запах паленого вгризався в носа, на що відреагував і Мушка, фиркнувши.

— А кажуть, що не буває диму без вогню, — пробурмотів Кобзар, вглядаючись в випалені будівлі та траву навколо них.

Лише млин, що стояв неподалік від села, залишався цілим, все ловлячи собою легкий вітерець, якого ледь вистачало для оберту вітряка. Та яка тепер користь з того млина? Як тільки Кобзар під’їхав ближче, то по обидва боки від дороги споглядав спалене пшеничне поле. Тепер це було поле попелу та звуглених колосків.

— Злі як собаки ті османи, — Кобзар оглянувся, щоб переконатися, чи не було десь за спиною тих самих османів: подорожував він якраз там, де їх завжди можна було зустріти. — Видно, повний місяць на них впливає, як на вурдалаків якихось.

Коли Мушка підвіз свого господаря до села, то спершу затоптався на місці, злякавшись того диму та попелу, що на них понісся вітерцем. Та коли сіра хмара розвіялася, то перед очима Кобзаря повстала страшна картина. Мерці лежали попід будинками, обгорілі та заколоті, деякі висіли повішена на груші: її плоди теж були почорнілі, а листя осипалося. Вбили та пограбували.

Кобзар підігнав коня та заглядівся на пічку, що лишилася стояти в оточенні погорілих дерев’яних стін одного будинку. Він пригадав свого батька, який колись займався будівництвом пічок: люди до нього приходили з сусідніх сіл, за його талантом та совісною роботою. Давно то було, згоріло те минуле, як погоріли й ці хати.

В якусь мить, коли Мушка минув половину спаленого села, Кобзар вловив краєм ока якийсь рух поміж обпалених стін. Щось світле, людське.

— Чи привиділося? — буркнув Кобзар та спрямував коня ближче до тієї хати.

Під копитами зарипів попіл, що цілою копицею лежав біля залишків будівлі, наче його туди хтось склав. Сам Кобзар хотів би зберігати тишу, та вже за мить чхнув на пару із конем, від піднятого вітерцем попелу. Опинившись зовсім поруч, він, сидячи в сідлі, нахилився та заглянув в одне із вікон, в якому ще лишався обвуглений горбильок, що колись тримав скло, а тепер більше виглядав як чорний хрест.

В залишках хати не було майже нічого, навіть попелу: були сліди того, як хтось замітав його віником, намагаючись привести будівлю бодай до якогось гожого стану. Навіть попри те, що й підлоги як такої не лишилося, одна пропечена полум’ям земля.

Та погляд Кобзаря ухопився за невелику хатину побудовану біля залишків пічки. Вона складалася з відвертого сміття та гілок з сіном. Вхід до неї затуляла частково обгоріла завіска з мішковини. Таке точно не могло пережити пожежу, а тому Кобзар вже зібрався взятися за шаблю: про всяк випадок, не більше.

Та він все ж не вихопив зброю, бо побачив на чорній добре виметеній землі декілька попелистих відбитків босих ніг. Сліди були невеликі, явно дитячі. Та гадати Кобзарю не довелося, бо із хатини на нього вже дивилася пара блакитних очей: обережно, ховаючись в невеликій щілині, думаючи, що їх звідти не видно.