-І ти колись станеш спогадом на обличчі, коли постарієш. Я вже спогад.
На його столі лежали рейхсмарки і посвідчення офіцера з хрестом, газетна вирізка про капітуляцію та її фото з вищим командуванням.
Вона глянула на дзеркало й сумно, зі слізьми зазирнула в очі:
-Кожний чоловік хоче мною володіти, але для того, щоб я стала власністю. Краса – це теж прокляття, особливо коли думаєш про безсмертя. Моє тіло втратить усе, але і я Розпрощаюся з оперним театром в Байроті й буду дивитись на молодших і згадувати, ким я була.
-Ти себе втратила, але по-іншому: принца не зустріла знала про нашу зустріч, і тут сидиш, прикута моїми очима в крісло.
-Напевно, я б могла з тобою бути, але років десять назад.
-Час – ти ще його згадуєш. Усе нас покинуло, ти боїшся верхніх поверхів, мені навіть байдуже, скільки в тебе було чоловіків.
-Вони мене змінили, я тепер хочу пройти повз час – така я аморальна.
-Не знаєш ти, як жити зі злом в собі, дивитись і бачити себе в кожному інваліді й кожній патології.
-Зате я знаю красу.
-Тепер у тебе усе під лезом, навіть психіка.
-А ти і далі – скальпель. Драма через схожу на мене?
-Через ілюзію, яка не розпадається як ти, вона живе в голові й старіє, як рибак, який дивиться старими очима на хвилі.
-Ти мав силу, де твоя велич?
-Похована в труні твоєї пластики. Ти – потвора, як і я. Ми помремо в цьому місті без людей.
-Боїшся смерті. Я жила з нею, коли відчувала чужі дотики.
-А в мене були дотики патографії безумця, який все життя писав слово для захисту.
- В мене була від тебе дитина. Ти не знав, що я зробила аборт, коли ти сидів на наркотиках, писавши свої тексти. Я не бачу сенсу вдягати маску.
-А, я бачив її могилу – там були твої улюблені квіти. Чому ти не сказала мені тоді, в аеропорту?
-А що ти міг тоді зробити?
-Твою машину я кинув у прірву, весь лак осипався. В ній була контрацепція – не скажеш, для кого?
-Я повинна була перемкнутись.
-Не змогла, а я зміг – просто хотів тебе колись побачити і пристрелити за дитину.
Він вистрілив собі у скроню – кров упала на її білу шкіру.