Прохання

...

Вродлива білявка в червоній короткій сукні заходить у туалет, та підходить до однієї з трьох раковин. Вона дуже повільно опирається на неї, дивиться на себе в дзеркало, а потім пробує зняти обручку з пальця. Вона нервово смикає її другою рукою, обертає на пальці, намагаючись зняти, але нічого не виходить. Жінка намагається витягнути обручку зубами, але теж нічого не виходить, вона відчайдушно робить ще кілька спроб, але обручка залишається на пальці. Сльози вже почали збиратися на очах та готові були политись по шоках, як несподівано задзвонив телефон.

—Так?

— Ти де? — на тому кінці голос подруги, яку жінка насправді подругою і не вважала, так ото тільки — сусідка.

— Яка різниця?

— Я прийшла до тебе, принесла ліки, а вдома нікого!

— І що?

Недовга пауза під час якої жінка в червоній сукні хотіла вже завершити цей дзвінок

— Де ти?

Знов пауза, під час якої панянка заплющує очі та зітхає.

— Місяць. Цього козла немає вже місяць. Він... Я... Він точно втік! Він точно не витримав всього цього і просто втік.

— Де ти? Я зараз приїду та заберу тебе. Тобі треба випити ліки.

Жінка помічає на сусідній раковині мило, бере його, притискає телефон плечем до вуха і починає намилювати палець з кільцем милом.

— О так! Ти права. Мені треба випити. І багато випити...

Жінці вдається зняти кільце з пальця. Вона скидає виклик, кладе обручку на раковину і виходить з туалету.

 

***

 

На стоянці була тільки одна машина. Вже не нова, але в гарному стані. До неї підійшли троє. Точніше двоє підійшли, а третій висів на плечах перших двох.

Той що понижче дістав з кишені ключі від машини та почав нервово намагатись потрапити ключем у замок багажника. Той що повище зручніше перехватив їх бездиханного начальника, але нічого не сказав.

Нарешті у низенького вийшло відкрити багажник та він очима почав бігати по його кутках. Високий же спокійно подивився всередину, повільно перевів погляд на напарника, потім знову у багажник.

— Тут балон.

— Ага.

— Тут чортів газовий балон. Ти забув, що у твоїй машині газовий балон займає майже весь багажник?

— Ну, ти ж знаєш, вона в мене тільки тиждень. Я ще не звик.

Низенький почав копирсатися в багажнику, розставляючи речі по кутах. Через пів хвилини він знову підхопив тіло під плече з його боку. Високий перевів погляд з напарника в багажник, а потім назад, але той ніяк не відреагував, продовжуючи витріщатись в багажник.

— Ну, можемо спробувати його сюди заштовхати.

— Мозок свій спробуй туди заштовхати, місця якраз вистачить. Давай сюди ключі, я за кермом.

Чоловіки з труднощами, але все ж таки заштовхали тіло начальника на заднє сидіння, після чого низенький сів на переднє пасажирське сидіння, а високий на місце водія. Двигун завівся за секунду і ввімкнулась магнітола.

— Зробіть глибокий вдих. Видихніть. Впустіть у себе енергію космосу…

Низенький глибоко зітхає і дістає з внутрішньої кишені шоколадний батончик та починає його жувати. Високий же вимикає магнітолу, встромляє першу передачу,  та починає рух. Пасажир пропонує батончик водію, але той відмахується. Після чого він пропонує батончик тілу, але воно лише завалюється на бік на повороті. 

— Ну от скажи, навіщо? Навіщо?

— Не починай.

— За що нам весь цей геморой? Адже він знав, що так і закінчиться. Адже він знав!

— Серйозно? Тебе це тільки хвилює?

— Так. Тільки це мене хвилює.

— Перевірив ще раз? Тіло без пам'яті?

— Перевірив ще раз. Нема її там.

— Кристалом?

— Кристалом

— Добре.

Різкий поворот ліворуч, тіло позаду перевалилось в одного боку на інший та вдарилось головою об скло.

— Ой щось у мене погане передчуття. Погане, дуже погане...

— Не починай!

— Хоча. Ні! Все буде добре! Кілька зайвих тисяч дуже до речі зараз. Ліки для дружини дуже дорогі. Потрібні гроші. Все вийде, так?

— А грошей із продажу твого електромобіля не вистачило?

— Ні.

— Зате на газі заощадиш.

Високий повертається до низенького, секунди три напружено мовчить, а потім починає голосно реготати зі свого жарту. Але напарнику не смішно, він нервово жує батончик. Більше до самого приїзду вони не сказали ні слова.

 

***

 

Простора та гарно освітлена приймальня. За столом сидить чоловік в новому чорному костюмі. Він не рухається та дивиться вперед, на двері, за якими щось грюкає та шурхотить.

Нарешті двері відчиняються та через поріг переступає спочатку низенький чоловік, потім високий, а на плечах у них висить точна копія того, хто сидить за столом. Тільки но прийдешні дивляться перед собою, завмирають і нічого не кажуть.

— Чому так довго? — спокійно запитав начальник своїх підлеглих.

Високий примружив очі, уважно подивився вперед, а потім перестав тримати тіло, прибрав з-під нього плече та відійшов в сторону. Низенький сам не втримав тіло і воно впало з гуркотом на підлогу.

— Проблеми із газовим балоном. Заїжджали заправитися.

— Так, стоп. Який до біса балон?

— Я ж сказав – газовий.

— Та хоч кисневий! Я отямився ще пів години тому! Тіло мало бути в мене… — начальник замовк і подивився убік. — Що з пам'яттю?

— ЇЇ немає.

— Кристалом перевіряли?

— Двічі, — озвався низенький, який намагався підняти з підлоги впавше тіло.

— Та вашу ж матір! І як мені тепер дізнатися, хто й навіщо мене вбив?

— Труп лежав на узбіччі, можливо...

— Ні! Свої припущення засунь собі у ваш зламаний газовий балон. Досить! Дістали ви мене. Хай розслідуванням займуться розумні люди, а ви все. Звільнені.

Низенький, який у цей момент уже підняв тіло, від несподіваної новини відкрив рота і знову впустив тіло на підлогу.

—Але…

— Скажіть спасибі, що ідете звідси на своїх двох, і на всі чотири сторони, а не як моє тіло — прямо в крематорій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше