Розділ 30

Як виявилося, я лежала на підлозі одного з дзеркальних переходів, Альберт же виявився поруч зі мною. Красивий і зухвалий, з азартно блискучими очима. Не дивно, що Ребека втратила голову від нього. Якби мені було вісімнадцять, я б пішла на край світу за цим покидьком, не ставлячи зайвих питань. 

- А ось і ви, меса, - схиляючись наді мною, шепнув цей гівнюк із зовнішністю ангела. - З поверненням. Як побалакали? Беккі не втомила вас своїм скигленнчм? 

- Ні, - прокряхтіла я, підводячись на ліктях. - Та компанія була набагато приємнішою, ніж ваша.

 - Ууу, яка ви войовнича, - посміхнулися у відповідь на моє хамство. – Ви захоплюєте мене дедалі більше. Шкода, що я не зустрів вас раніше. 

– Мені також. - Я спробувала зобразити оскал свого безцінного начальства. - А як метр Легран про це шкодує. 

- Ви незрівнянні. - Альберт м'яко засміявся і підвівся на ноги. – Ваша надія на силу цього хама просто безмежна. 

- Він не давав приводу в ньому засумніватися. - Ех, вмирати, то нахамивши наостанок. 

А що я втрачаю? Може, Єн встигне до моєї епічної загибелі? Хочу у це вірити. Вирішено, до останнього віритиму в Єна. 

- Він вас тут не знайде. - Чоловік відійшов убік і продовжив вести бесіду, стоячи до мене спиною. 

Висока постать у чорному костюмі здавалася розмитою у розсіяному світлі та дзеркальних відблисках. Я заплющила очі, від яскравого свічення розболілася голова. 

– Я б не була настільки в цьому певна. - Розмовляючи зі спиною Лжеальберта, я повільно відповзала вбік, судомно розуміючи, в якому закутку зможу загубитися. - Метр-директор дуже наполегливий. Особливо коли злий.

 Рух відгукнувся дивним тягарем у районі шиї. Я простягла руку, і пальці натрапили на холодний метал. Залізний обруч із палець завтовшки обвивався навколо шиї. На мені нашийник? Від подібної дичини я навіть перестала відповзати. Невже знову блокатор? 

- Правильний хід думок, - з усмішкою в голосі обізвався мій тюремник. 

Як виявилося, Альберт уже обернувся і з усмішкою спостерігав мою розгубленість, поки я обмацувала шию. 

- Боїтеся, що я виявлюся більш спритною, ніж Ребекка? - Я безстрашно глянула в безтурботні очі чоловіка. 

У його блакитних очах хлюпалися веселощі, змішані з передчуттям. Шалений погляд. 

– Зізнаюся, ця оболонка мені подобається значно більше. - Чоловік зробив крок до мене, я інстинктивно відповзла, зберігаючи дистанцію. – Такий чудовий зразок життєвої енергії, сили, відваги. У розмазні-Ребеці сила ледве тліла, у вас вона спалахує пожежею. Ви дивовижний сосуд, здатний змінювати дар силою власного духу. Ви були народжені для сили, ви природжена світла. 

– Якщо ви скажете, що я феномен, я вас вдарю, – крізь зуби видихнула я.

 Альберт знову засміявся, весело і беззлобно, закинувши голову. Він стояв наді мною, широко розставивши ноги і сунувши руки в кишені штанів. Високий та гнучкий, повний життя та енергії. Навіщо це йому? Навіщо творити все це безумство, сіяти смерть, ламати життя? 

– Навіщо ви це робите? – тихо озвалася я, не миготливо дивлячись на свого майбутнього вбивцю. 

Сміятися він перестав. Ці дивні перепади настрою від кокетства до нестримних веселощів, а потім до абсолютної холодності служили м'яким натяком на те, що переді мною псих. Або рідкісна потаора, що бажає отримати якусь вигоду від усього, що відбувається. 

– Тому що можу. Тому що, що знаю як, – холодно обізвався Альберт. - І я вважав і вважаю, що орден мороку єдиний гідний правити світом. 

Ого, як тут усе запущено. Тут така стадія вивиху мозку, що ніякими вміннями не вправити. 

- А інші чим не варті? 

- Боягузи. Слабаки. – Чоловік байдуже знизав плечима. - Живуть за вигаданими правилами, забившись у нори, як щури. Вони можуть поставити весь цей світ навколішки, але натомість ховаються від людей, приховують свій дар. 

– І вам не шкода тих, хто постраждає у цій війні? – Сама не знаю, навіщо ставлю такі запитання психу. 

– Чому мені має бути їх шкода? - Альберт виправдав мої підозри в його несамовитості. – Чому мені повинно бути шкода слабаків, які даремно живуть на світі? 

– А Ребекка?

 – Ребекка? - Голос його став ще глузливішим, ніж раніше. – А що Ребекка? Покірна вівця, яку примушувати не треба було. Достатньо пообіцяти повернути з того світу її батька. А далі…

 - І вам не шкода її? 

- Вона була істеричною дурепою. - У голосі Альберта почулося явне роздратування. – Нав'язливою та примітивною дурепою, кожен день поряд з нею був мукою. 

Десь усередині мене щось здригнулося; мабуть, емоції Ребеки особливо яскраво відгукнулися в душі. Її біль та гіркота подряпнули серце. Але я розуміла одне: поки я говорю з цим психом, ми сидимо на місці. А поки ми сидимо на місці, десь метр-директор нишпорить містом і задзеркальними коридорами, відшукуючи мої сліди. Тому я зібрала всю свою мужність і продовжила неприємну розмову з цим чудовиськом. 

- Ребекка любила вас, - тихо відповіла я. 

– Тим краще, – знизав плечима чоловік. – Кохання – сприятливий субстрат для сили життя. Я це, на жаль, не одразу зрозумів. 

- Кілька трупів?

 – Так. - Він самовдоволено посміхнувся і підморгнув. – Було кілька невдалих дослідів. Жалюгідні жебраки з нетрів. 

Альберт оглянув мене з показною ніжністю, глибоко зітхнув.

 - Знай я про вас раніше, до Ребеки б не підійшов. Навіть усі хитрощі вашого темного пішли на благо. Він так вас натаскав, що приємно глянути.

 - Він вас знайде, - копіюючи усмішку співрозмовника, мило повідомила я. - Тільки висуньтеся зі своєї схованки, і вас тут же схоплять.

 - А, мій маленький сюрприз все ж таки спрацював? - Альберт неприємно вишкірився. - Вони шукатимуть мене за координатами в картах? 

Я мовчки дивилася на чоловіка, невиразно здогадуючись, що у спогадах Філіпа таїлося ще якесь лихо. І ця ганьба остаточно поставить хрест на моєму порятунку. Погано, дуже погано.