Розділ 27

Майн знову вишкірився, а потім змахнув рукою. Одна зі стін кабінету почала повільно розбиратися камінчик за камінчиком, поки не утворила криву арку, що веде до темної камери в такому ж сирому підвалі, як і кабінет Майна. 

– Ваші апартаменти на сьогодні. - Упир відважив мені дурний уклін. - Якщо передумаєте, просто постукайте в стіну. 

- Якщо передумаєте до того, як Легран відірве вам голову - постукайте в стіну, - копіюючи тон упиря, сказала я. 

З милішою усмішкою зобразила кніксен перед Майном і пошкандибала у свою камеру. Швидше місяць і зірки з'являться на небі вдень, ніж я проситиму про помилування це неживе непорозуміння. 

- Я навідаю вас через годинку, - понеслося мені в спину. - Думаю, за вашого досвіду двох годин вистачить з головою. 

– Не сподівайтесь. - Я переступила поріг камери і послала Майну повітряний поцілунок. - Бережіть голову. 

Мені в дитинстві в нозі просвердлили десяток дірочок для розтяжки, і я навіть тоді не плакала і не смикалася. А було боляче навіть із наркозом. Упир може вдавитись власною жовчю, я в нього на поводу не піду. Сподіваюся, Єн не дуже затримуватиметься… Варто було зайти в камеру, як стіна за моєю спиною зі скрипом і гуркотом почала повертати каміння на місце, поки повністю не закрила шлях до можливої ​​втечі. Я глибоко зітхнула і озирнулася. Ні вікна, ні двері. «Кам'яний мішок» у всій красі, освітлений лише чахленькою свічкою в запилюченій склянці. Ще в наявності було ліжко з пошарпаним матрацом та підозрілого вигляду відро у кутку. 

Я сильніше стиснула в руці тростину і пошкандибала до ліжка. Головне не розплакатися. Почну – і тоді водоспад уже не перекрити. Я не боялася темряви чи самотності, за роки хвороби я відучилася від страху. Усі мої думки займала тривога за Єна. Захищаючи мене та мої інтереси, він опинився під ударом, і чим обернеться все це для нього, було загадкою. Я не боялася ув'язнення, я більшу частину життя провела сидячи у чотирьох стінах. Якщо мені іноді дозволять бачити сонце, я переживу неволю. 

Біль? Мене він вже давно не лякає, я живу з болем, я звикла до нього, налякати мене фізичними стражданнями майже неможливо. Я не зможу пережити лише те, що спричиню біду Єну. Я боялася, що він постраждає через своє прагнення захистити мене. Майн мав рацію, я слабкість метра Леграна, той важіль, на який легко натиснути і вивести Єна з рівноваги. І якщо завтра я не впораюся з собою, то Єна чекає біда. Тому я маю залишатися спокійною та стриманою, навіть якщо Легран не прийде за мною сьогодні.

 - Можна подумати, це перша ніч болю в моєму житті, - безтурботно заявила я павучку, що звісав зі стелі на павутинці. – Скільки там тієї ночі! 

В моєму голосі додалося істеричних ноток, і я почала глибоко дихати, втягуючи носом повітря. Щоб відволіктися від тривоги і ниючого болю в нозі, я почала рахувати цеглу на стіні, сівши на ліжко. Біль у зап'ястях потихеньку вщухав. Шкіра навколо браслетів запалилася, як при опіку, і нестерпно свербіла. А ще світ якимось дивним чином змінився. Наче в одну мить я втратила всі почуття. Осліпла та оглухла, перестала відчувати смак та запах. Полум'я свічки не тремтіло і не співало для мене, несучи умиротворення. Я не чула в вітру, шерех снігу. Я не чула голосу стихій, які стали для мене частиною життя. Я відчувала себе самотньою та покинутою. 

А там, де в грудях горіла ледь відчутна іскорка, спалахнуло полум'я. Тільки зараз, позбавлена ​​своєї сили, я відчула її нестачу. Мені відчайдушно не вистачало того світу, до якого я вже звикла. Яскравого, галасливого, наповненого мільярдами відтінків. Мав рацію Єн, кажучи, що я до кінця не можу прийняти себе саму. Не те, що свою силу. Я завжди соромилася себе, відчуваючи неповноцінність на фоні однолітків. Моя бравада, моя веселість – це лише спосіб приховати від себе біль та сором за своє каліцтво. Я все життя відчувала сором за кульгавість. 

А у чому моя вина? У хворобі? У слабкості? У невиліковній недузі? Патрік і його мати вміло грали на струнах моєї вигаданої провини, додавши ще один камінь, сором за безпліддя. І я прийняла це. Як же інакше? Адже я виродок, я ізгой, я не можу бути здоровою та нормальною. Я прикрила очі, воскрешаючи в пам'яті той ранок з Єном і те, що він сказав мені: «Я люблю тебе всю… Це частина тебе…». 

– І сила частина мене, – повідомила я тремтячому вогнику свічки. – І нічого вона мені не зробить. Мене просто лякають. 

Вогник танцював навколо ґнота, плювався рідкісними іскрами, пускав нитку сизого диму в закопчену стелю. І мовчав. Через тисячу цеглин і сорок п'ять тріщин я зрозуміла, що тихо божеволію. Тіло нестерпно свербіло, ніби щось шкреблося під шкірою, вимагаючи виходу. Хотілося вити від цього огидного почуття. Мені здавалося, що я ось-ось вибухну. Голова кружляла все швидше, і мені довелося лягти на замизканий матрац, щоб не впасти на підлогу. Сила (тепер я точно знала, що це вона) хвилями блукала по моєму тілу, ніби шукала лазівку для волі. Її іскри палили пальці, хотілося струсити їх із себе, позбутися цієї муки. 

Скільки я так лежала на ліжку, я вже не розуміла. У цьому напівтемному приміщенні без вікон важко було розібрати, скільки часу минуло. Може, ще день, а може, й глибока ніч. Сил дістати хронометр у мене не було. Я почала рахувати про себе, читати віршики, співати. Колись у далекому дитинстві мені це допомагало відволіктися. А ще я любила уявляти, що я – це не я. Це не моє тіло мучить біль, це не я лежу хвора у ліжку. Я далеко, я вільна, я безтілесний дух, якому чужді страждання. Допомагало погано. Мені здавалося, що я горю, що моя шкіра обсипається з кісток попелом. Я сповзла на підлогу, сподіваючись, що холод полегшить страждання. Шорсткі плити холодили тіло, створюючи почуття полегшення. А ще й падати вже нема куди. Нога, зараза, вирішила взяти участь у спільних «веселощах» і радісно відгукнулася вибухом болю, що гармонійно вплітався в загальну гаму непереданих хворобливих відчуттів. 

– От і добре, – бурмотала я собі під ніс, притискаючись щокою до каменю. - Зараз я розслаблюсь і засну.