Розділ 24

Шепітки невидимих ​створіннь розкотилися коридором лікарні, відскочили від стін і розсипалися мерзотним скреготом. Перша тінь відокремилася від стіни, на ходу набираючи обриси вовка чи пса, зрозуміти точніше було не можна, тінь постійно змінювалася і перебудовувалася. За нею з темних кутів коридору потяглися ще подібні до неї. Такі ж кудлаті і чорні, з жовтими очима, що горять. 

– Що це за справи? - здивувався Хейл.

 – Породження пітьми, – послужливо повідомив нам Єн. – І не покликані, а спеціально створені для нас. Яка честь! 

І скосив погляд на мене. Зрозуміло. По мою душу з'явилися ці ексклюзивні чудовиська. Мене вже просто шокують масштаби оголошеного полювання. Адже я навіть не розумію, у чому цінність моєї персони! Я навіть «полог» зробити не можу! Може, світ намагаються захистити від мага-невміхи? Це, до речі, багато що пояснює. 

А тим часом до натовпу примарних тіней приєднався ще один учасник загальної веселості. Першим моїм поривом було заверещати і, застрибнувши на руки Хейлу, благати забрати мене геть звідси з максимально можливою швидкістю. Але я так високо не підстрибну. Тому довелося мовчки давитись криком за спиною Єна. Філіп дуже якісно душив мене в обіймах, тож незабаром я вже боялася смерті від його рук, а не від примарного павука, що зайняв половину коридору лікарні. 

Персонал, до речі, спокійно блукав по будівлі, ігноруючи сцену, що розгорнулася перед ними. О небо, скільки ж жахіття творилося навколо, поки я, наприклад, пила чай з тістечками? Я відразу ж представила калюжі крові і гори трупів, і в центрі цього масового побоїща сиджу я з пончиком і кавою, розмовляючи з матінкою про погоду. Бррр. Не думати про трупи, не думати про кров. Думки матеріальні. 

- Ліа, так, для довідки: вони чують твій страх, - вкрадливо пояснив мені Єн. 

– Який страх?

 - Відповідаючи на обійми Філіпа, пискнула я. 

Філіп витріщав очі і крутив головою, перебуваючи чи то в потрясенні, чи то в прострації. Мене хвилювало одне: чи можу я повернути йому тверезість мислення після того, як він усе це побачив? 

- Ретельно прихований, - підказав за спиною Хейл. – Це грими. 

– Чудово. Їх ми ще не проходили, - прохрипіла я, виплутуючись з обіймів Філіпа. 

- Закріпиш навички, - кивнув мій персональний метр-узурпатор. 

– Як із «пологом»? - Єхидно уточнила я, злегка похитуючись від задухи. 

Хейл нервово хихикнув і відірвав від мене несамовитого Філіпа. 

– Що це? - Прошепотів хлопець, розглядаючи наближающихся до нас гримів. 

– Е… А він має все це бачити? - Насторожилася я. 

- Все-таки він ще трохи божевільний, - знизав плечима Хейл. - Психи через одного бачать Таємний Світ. Але їм ніхто не вірить. 

І з батьківською ніжністю глянув на блідного хлопця. Філіп, хоч і був трохи не в собі, але вмирати не хотів. А тому спробував зробити втечу, як ведеться, з вереском, істерикою і безладними метаннями. Зупинив парубка Хейл. Ударом кулака оглушивши нещасного, а потім звалив на плече і буденним тоном спитав: 

– І як прориватимемося?

 - Розберемося по дорозі, - кивнув Єн і попрямував назустріч тварюкам.

 Я насіла слідом, стиснувши в руці тростину на кшталт меча. Квола зброя мало допомогла б у битві з тінню, але дуже підбадьорювала мою перелякану натуру. Тростина в руках тремтіла і здригалася. І їй страшно, як я її розумію. Хейл димив сигарою і байдуже йшов за мною. Ці чоловіки мене дивують, мій несподіваний дар цілителя їх потряс, зате очевидна агресія породжень пітьми сприйнята буденно і навіть із якимось азартом. 

Перший із гримів кинувся в атаку. Чорна сталь хльоснула повітря і з шипінням розсікла тварюку ще в польоті. Останки гриму розвіялися димом, затягуючи весь простір коридору. Я стримала вереск, Хейл вилаявся, Єн мовчки матеріалізував у руці батіг. Єдиний, хто зараз вигравав у цій ситуації, це Філіп. Я позаздрила його непритомності. Я б теж повисіла ось так без почуттів, поки мою тушку рятують із біди. 

- Може, моє питання прозвучить дико, - відскакуючи від гриму, що кинувся на нього, видихнув Хейл. - Але це робить той самий Альберт?

 - Не думаю, - гаркнув Єн, ударом батога відганяючи ще двох тварин. 

Удар батогу розсік ще одного монстра, а після пориву вітру перекинув чашку на столі чергової медсестри. Жінка здивовано озирнулася, знизала плечима і вирушила геть, мабуть, на пошуки віника. Пройшла повз нас, крізь страшного павука. Від абсурдності ситуації мене почало нудити, захотілося прокинутися. Все настільки було нереальним, що зійшло б за кошмарний сон, а не за те, що відбувається наяву.

 – Е… а хто? – здивувався Хейл. 

- Хтось, хто володіє темною майстерністю, - вишкірився метр-незворушність.

 – Як ти? – хмикнув троль. 

– Сподіваюся, я все ж таки сильніший, – так само холодно обізвався Єн. – Зараз і перевіримо. 

Мені дуже не подобався тон ЕЄна. Не подобалося, як він розправив плечі, як потемніли його очі. Ще більше мені ситуація перестала подобатися, коли за нашими спинами стали множитися тварюки, схожі на тих, що хотіли напасти. Темрява обступила нас з усіх боків, розтеклася по стінах, стелилася по підлозі туманом, щупальцями вилась біля ніг. Тихий сміх розлетівся коридором, відскочив від стін, канув у темряву. 

– Відважний темний… – пролунало з порожнечі. – Темрява на варті світла… 

Хейл болісно скривився, я зацьковано крутила головою, намагаючись визначити, звідки звучить голос. І знову тихий сміх, і чорний павук рушив зі свого темного закутка, розмотуючи лапками липку павутину. 

– Ти не зможеш стояти на сторожі вічно… – Голос потонув у темряві. – Відступи…

 - Не мій метод, - видихнув Єн і зробив Хейлові знак рукою. 

Троль повернувся до мене спиною, прикриваючи від нападу гримів. Навколо нас множилися і перебудовувалися тіні. Де ворожі, де створені Єном – зрозуміти було неможливо. Я зацьковано обіймалася з палицею і косила оком у бік виходу з лікарні.