Розділ 23

Сніг приємно хрумтів під ногами, у повітрі кружляли дрібні сніжинки, з дерев тихо падали пласти снігу, що налипли на гілки. Іти було тяжко, але цікаво. Я люблю такі дні, коли все сяє на сонці, сліпить очі, перетворюючи світ на іскристу казку. Чарівний краєвид, світ білих фарб, світ холодної та однотонної краси. Я із задоволенням вдихнула смачне морозне повітря, насолоджуючись приємним поколюванням у носі. Зима пахне по-своєму, для мене – чистотою. 

– Досі не вірю, що піддався на твої вмовляння, – зітхнув Єн за моєю спиною. 

- Та я сам не вірю, що ти погодився! - по-дитячому радісно вигукнув Хейл, утоптуючи сніг. – Меса добре на тебе впливає. 

Я мовчки посміхнулася і спробувала не вбити на слизькій стежці. Свята внесли певну розслабленість у життя міста. Найбільше, судячи з дорог, розслабилися двірники. До психіатричної клініки навіть під'їхати не вийшло, пароекіпаж забуксував метрів за двісті, і решту шляху довелося йти пішки. Хейл виконував роль бульдозера, утоптуючи своїми чоботами сніг і активно пихкаючи своєю незмінною сигарою. Троль не розлучався з нею, як немовля з пустушкою. Якщо не розкурював, то просто тримав у зубах. Єн прикривав нашу процесію з тилу, я мовчки тупала по серединці, як та що конвоюється на страту, періодично випадаючи з шеренги в замети, то справа, то ліворуч. 

– Ай! – Ось як зараз. 

- А я казав, сиди вдома, чай пий, - кректав Єн, висмикуючи мене зі снігу. - У мене твоя впертість вже дірку в печінці пропалила. 

– Це не впертість. Це коньяк, - огризнулася я, прибираючи капелюшок з очей. 

Єн скрипнув зубами, Хейл відверто заіржав, розлякавши голубів і сойок, що засіли на деревах. Так, мою поїздку разом із усіма до психіатричної лікарні ми з Єном обговорювали довго. Зі смаком, скандалом та биттям посуду у метра в кабінеті. До речі, посуд бив Єн. Коли аргументи закінчилися, він із задоволенням розбив бокал і кілька тарілок із чайного сервізу. Аргументи так і не були виявлені, але метру помітно полегшало. Я витримала черговий напад коханого стійко. Добре, що досвід до його вивертів у мене був і імунітет розвинувся.

 І ось тепер я з усіма наближалася до похмурої, недоглянутої будівлі, оточеної з усіх боків високим парканом і розлогими яблунями. Я вже була відкрила рота, щоб дізнатися, як ми проникнемо на територію такого закладу, коли Хейл відмів усі питання, спокійно штовхнувши хвіртку в паркані. Мене лякають можливості магів. Мене лякає світ, у який я потрапила і в якому мушу жити. Я тепер і засинатиму боятися… Хоча чого це я? Я сплю з темним магом.

 - Зараз будемо відпрацьовувати твою нову навичку, - скомандував метр-директор, вказавши мені на двірника, що втомлено розчищає доріжки. 

- Оу, меса освоїла «полог»! - захоплено сплеснув руками троль, дивлячись на мене поглядом люблячої матусі, чий син на десятому році життя все ж таки перестав мочитися в штани. 

Я похмуро глянула на чоловіка з мітлою. Потім на Єна. Я цю «навичку» відпрацьовувала весь вчорашній вечір, граючи з виводком Пелпропов у хованки по всій школі. Не те щоб я дуже хотіла, але Єн нацькував їх на мене, і діти з бадьорим «так точно» ганялися за мною з вереском і криками, відзначаючи мої зникнення з поля зору. Скажу чесно, я не знаю, наскільки добре освоїла «полог», але нервовий тик заробила – і це факт. Отже, мені треба змусити цього дядька пройти повз мене, наче я пусте місце. Це я можу. 

Враження намертво врізалися в мою пам'ять, новаторські методи Єна мене лякали як оригінальністю, так і ефективністю. Я вже відверто боялася фрази метра: "У нас урок". Майже як Флінна та його: "Ще укольчик - і все". 

— Спробуй розширити полог на всіх нас, — попросив метр-скалка в м'якому місці. 

- Єн, я вчора тільки частинами ховатися навчилася! - Знов злившись, гаркнула я. 

Що зі мною зробив метр Легран? Я ніколи не була такою нервовою і смиканою, як після кількох днів життя в його суспільстві. 

– А ти просто вір, що вийде, – розвертаючи мене до двірника, прошепотів Єн.

 Я вірю. Я дуже вірю. Наприклад у те, що зараз тюкну метра-заразу тростиною по темені і мені навіть соромно не буде. Сподіваюся, Хейл встигне мене зупинити до того, як я заб'ю коханого на смерть. 

- Я вірю, в те, що можу змусити всю лікарню мене не бачити, - продовжував знущатися Єн, навіть не підозрюючи про мої підступні плани.

 – Ось ти нас і ховай, – пирхнула я. 

- Я це вмію, а ти вчишся. - Метр-директор виніс собі вирок, якщо не тростиною, то подушкою точно отримає. 

Я з його обличчя зітру цю усмішку. І звідки вона взялася? Де милий моєму серцю оскал? Де милий мені метр-директор, який мене ненавидів і діставав по дрібницях? Як давно це було. Тоді я не знала, що дбайливий і люблячий Легран ще страшніша річ, ніж злий і ненависний. 

- Вірити, значить? - З іронією уточнила я. 

– Віра основа життя загалом та магії зокрема, – втрутився Хейл. – На ній засновано все, починаючи від перших кроків дитини до наукових відкриттів. 

Я зітхнула і глянула на двірника. Отже, він мене не повинен бачити. Ось. Значить, закриваємо йому огляд, ховаємося від нього і... Добірна майданна лайка розлетілася порожнім двориком, а двірник зник з лінії огляду. Поруч зі мною хтось старанно давився сміхом. Я загарчала і штовхнула начальство, що корчилося від реготу. На місці двірника ж утворилося якась подібність снігового кургану, з якого грізно стирчав кінець мітли. А дах клініки втратив пристойний шар снігу. Отже, "полог" - це явно не моє. Хоча проблему я все ж таки вирішила. По-своєму. 

- Зате оригінально, погодься, - встав на мій захист Хейл, що пихкає від сміху. - Він нас точно не помітив.

Єн стомлено похитав головою. Повітря навколо нас злегка заіскрило, світ приглушив звуки та фарби. Метр-директор зглянувся над криворукою мною і сам зробив нас невидимками. Такі непомітні ми й пішли далі, поки двірник, лаючись і чортихаючись, вибирався зі свого ув'язнення. Двері рипнули, пропускаючи нас до лікарні. Моторошне місце, холодне, зле, страшне. Я шкірою відчувала страждання та біль, що оселилися в цих стінах. Запахи хвороби і смерті – я відчувала їх особливо яскраво, наче вони були відчутні.