Розділ 22

– Я не можу, – втомлено видихнула я, опускаючи руку. 

– Немає такого слова, – пролунало за спиною. 

Я зло глянула на Єна. Узурпатор. Як діти його терплять? Перевела погляд на Стефана, який імітував меблі за столиком біля каміна. Обладунки сумно хитнули забралом і знову подивилися на шахівницю. Зрозуміло. Надавати мені моральну підтримку заборонено. Куди я потрапила? З ким я зв'язалася? 

Терзали мою персону в кабінеті Леграна, у компанії книг, Стефана та цукерок. Останнім більше катували, ніж мотивували, але я все ще стійко трималася і слиною поки не захлинулась. Хоча аромат шоколаду дурманив мозок і позбавляв бажання вчитися та намагатися. Хотілося схопити всю вазу з солодощами і, влаштувавшись у кріслі, насолоджуватися солодощами та ароматним чаєм. Але хто мені це дозволить?

 - Ліа, за кожним "не можу" заховано "я не хочу", "мені ліньки", "у мене не виходить", - обіймаючи мене за талію, шепнув Єн. – І все це можна подолати. А «я не можу» вигадали слабаки. Нагадую, ти до них не належиш. Ще раз. 

І метр-директор без сорому і совісті пішов за свій стіл. Їсти цукерки. Он, уже обгорткою шарудить, інквізитор. Ще й усміхається так багатозначно, відправляючи солодкий шедевр до рота. Це не урок, це катування якесь. Я злилася. На Єна за його садистські замашки, на себе за свою ненавчаваність. На Стефана за його байдужість. Я ж так слиною точно захлинусь. Помру в муках, нехай їм буде соромно. Хоча кого я обманюю? В одного сорому зроду не було, а другий – прожовкла наскрізь бляшанка.

 - Ще раз, - командувало мною керівництво. - Сконцентруйся. 

Я зітхнула, дивлячись на стопку книг. Їх слід було збити. Подумки. Як? Уявлення не маю, мої думки займали цукерки. Цілком. 

– У мене не виходить, – зітхнула я. – Може, ще раз із каміном потренуємось? 

– Магію стихій ти освоїла непогано, та й у разі чого сили землі самі за тебе заступляться, – міркував Єн, шарудячи цукерковою обгорткою. – Але що, якщо стихія буде тобі недоступною? Хочеш? – І метр із кривою посмішкою продемонстрував мені цукерку. 

- Хочу, - похмуро повідомила я, розуміючи, що нічого мені не дадуть.

 - Ось виконаєш завдання і отримаєш цукерку, - тоном справжнього гувернера видав Єн. 

А потім на моїх очах цукерку розгорнули і з'їли, задоволено стогнучи і мружачись. Гад. Зараза носата. Він ще й знущається! У каміні заревів вогонь, поліна розлетілися, як від вибуху, іскри злетіли в димохідну трубу, по кімнаті розлетілися шметки старих газет.

 - Вражає, - облизуючи пальці, промовив метр-мучитель. - Але я просив про інше, Ліа. Емоції – це дивно, мені подобається твоя пристрасна натура. Але в магії цінується вміння контролювати себе. Книги.

 І жодних емоцій. Тільки констатація фактів та повна байдужість. Де той чоловік, з яким я прокинулась уранці? Хто пустив сюди цього безжального типа? Я завила у розпачі, навіть ногами затупала. Він продовжував лопати цукерки, скорочуючи їх кількість із жахливою швидкістю. Я дивилася на згарище в каміні. 

- Ліа, я прошу тебе, зберися. Або примушу вбити цю прокляту рослину в горщику. 

І Він показав пальцем на підвіконня, де, в горщику з фікусом, ріс і міцнів паросток дуба. Активно він так ріс, погрожуючи перегнати в зростанні і фікус, і висоту стелі в кабінеті.

 – Може, це просто добриво надто сильне? – жалібно пискнула я. 

– Угу. Або це фікус на нього погано впливає, – зітхнув Єн. - Навіщо ти його взагалі притягла сюди? 

- У спальню ти ж його не даєш взяти, - зітхнула я, похнюпившись. - Йому одному в кімнаті нудно. А я тепер увесь час тут. Я його поливаю, дбаю… 

— Піклуйся про нього менш завзято, бо скоро доведеться дірку в даху пробити, — буркнув метр Легран, злісно дивлячись на бідний паросток. 

Я підозрювала, що дубок ріс так активно не на рівному місці. І якщо раніше він повільно тягнувся вгору, то після мого переїзду до Єна став рости з жахливою швидкістю. У мене були підозри, що виною тому стало наше з метром «тілесне возз'єднання». Ідея дика, але інших ідей не було. Особливо після того, як він виніс паросток із нашої спальні. Ах, так. Моє перебування в спальні метра перейшло в регулярний режим, але я все ж таки зуміла відстояти своє право на окрему кімнату в гуртожитку. Але з'явилася я там лише раз, коли паросток забирала. 

- Гаразд, у цьому є і моя вина, - зітхнув метр-узурпатор і рушив до мене. – Ти стала надто щасливою. 

– Яка трагедія! - Скривилася я. 

- Як сказати, твоє щастя виплескується назовні і живить все живе довкола. Якщо найближчим часом ми тебе не вгамуємо, то Ергейл перетвориться на зимовий сад.

 І метр вказав на герань, що буявала на підвіконні його кабінету. Вона теж дивним чином активізувалася, погрожуючи наздогнати та перегнати дубок із фікусом. Я з жахом усвідомила свою небезпеку для навколишньої флори. З ще більшим жахом усвідомила те, що нічого зі своєю «поживною» здатністю зробити не можу. Жах. Я зброя масового знищення. Хоча в аграрній сфері я незамінна. У голові стали самі собою будуватися плани щодо покращення парку Ергейл. Принесу користь рідній школі. 

- Я намагаюся, - зітхнула я. 

Єн усміхаючись стояв поруч. 

– Я бачу. - І мені простягли цукерку. 

- Я ж не заслужила.

 - Це аванс, - обіймаючи мене за талію, шепнув метр-гнобитель. – Продовжимо? 

Я зітхнула і знову вперла погляд у «мішень». Єн завмер за моєю спиною.

 - Все твоє лихо в тому, що ти приймаєш свою силу як щось стороннє, - стаючи поруч зі мною, промовив метр-директор. – Чуже. Тобі вона сама по собі. А сила - це частина тебе, вона в тобі. Як можна керувати тим, що ти не можеш прийняти? Це як заперечувати наявність у себе руки чи ноги. Дурно і неправильно. 

– Я не почуваюся магом, – похитала я головою. 

– Так відчуй. Ти вічно зайнята чим завгодно, але не тим, чим треба, - пророкотали десь за спиною і сунули мені під ніс солодку нагороду в блискучій обгортці. - Ти взагалі цукерку хочеш?