Розділ 20

Але поспати мені так і не дали. Спочатку зло і насторожено загарчав Бублик, потім навіть гавкнув пару разів з–під моєї ковдри, де на всю «працював» грілкою. Я вже напружилася, чекаючи явища лікаря зі шприцом, Патріка з матінкою, і навіть страшного чудовиська, що з'явився на мою душу. Я навіть сама голову підставлю, давши її безперешкодно відірвати. Але ось чого я ніяк не очікувала, так це того, що у відповідь на гавкіт пса прозвучить зла відповідь: 

– Бублик, зараза, заткнися або хвіст відірву, – сказане знайомим до болю голосом. 

Я навіть дихати перестала, кілька разів ущипнувши себе за руку. Те, що це не сон, я ніяк не могла повірити. Бублік виринув з–під ковдри, кілька разів ще хрюкнув і знову зник з поля зору, прокладаючи тунель до моїх ніг. Тільки видно було, як ковдру вирощує горб то тут, то там, поки той не завмер у районі ніг. Зважаючи на все, Бублик загрозу вважав реальною.

 Я так само лежала обличчям до стіни, тому чула лише шарудіння за спиною. Цікавість пересилила сором, і я обернулася. Легран стояв над моїм ліжком і скрупульозно вивчав пляшку з жарознижуючим, залишеним Флінном. Хмикнув і відправив флакончик у кишеню свого постійного сюртука. Незабаром удостоїлася уваги і моя вражена персона. 

Легран височів наді мною, освітлений денним світлом, що лилося з вікна. Чорне волосся, чорний сурьтук, обличчя без тіні емоцій. Лише яскраві й холодні очі, як гірська річка, дивилися на мене. Уважно дивились. Уважно, але без злості. 

– Як ти? – Запитали у мене. 

– Я? Нормально, – пискнула я з–під товщі навалених на мене ковдр. 

Магда кутала ґрунтовно. Серце ухало десь у вухах. Я на всі очі дивилася на Леграна і не могла повірити, що він прийшов. Після того, що сталося, після всього, що я йому наговорила, він прийшов? 

– Я бачу. – Легран кивнув якимось своїм думкам і, поправивши мій “кокон”, підхопив мене на руки.

 Ось так, як було, з намотаними на мою тушку ковдрами. Я від несподіванки розгубилася, продовжуючи на всі очі дивитися на начальство, поки мене спокійно несли до дзеркала. 

– Метре? – долинув голос Магди Пелпроп від дверей. 

Метр обернувся зі мною на руках, Магда остаточно розгубилася, стоячи у дверях. Я? Я зараз погано розуміла, гублячись у здогадах: «Це сон, дійсність або мої галюцинації. Може, я вже їду в спецустанову, надійно сповита санітарами?» 

– О, Магда, ви вчасно, – зовсім не зніяковівши, видав метр. – Обід у флігель, Флінна, якщо шукатиме Ноаріс, відсилайте туди ж. 

– А? А… – Магди вистачило лише на те, щоб тицьнути пальцем у мене. 

– А Ноаріс я у вас конфіскую, – знизав плечима метр і знову рушив до дзеркала, кинувши Магді через плече: – Сподіваюся, що обід прибуде швидко.

 Я обернулася на Магду, яка так само з відкритим від подиву ротом спостерігала нашу з метром подорож через дзеркальний портал. Меса Пелпроп так само статуєю стояла на місці, коли дзеркальна стіна відрізала нас від зовнішнього світу. Дзеркальний перехід ми подолали мовчки. Поки мене несли до ліжка метра, я теж мовчала. Коли поклали в ліжко і заходилися кутати, наважилася на ледве чутне: 

– Як ви дізнались? 

– Вирішив перевірити, як ти дісталася, – кивнувши на дзеркало, пояснив метр. – У такому стані могла ще більших справ наробити. 

– Ви стежили за мною? – вражено пискнула я. 

– Ну, я ж безпринципна сволота та аморальний тип, – заявили мені, випростуючись. – Маю право. 

Після цього мій лоб діловито обмацали, зітхнули, почали відкривати флакон з ліками. Було соромно і боляче сидіти ось так перед ним, приймати його турботу після того, що я наговорила йому. Навіщо я образила того, хто був щирим зі мною? 

Навіщо пустила минуле у своє життя? Я продовжувала не миготливо дивитися на метра, відчуваючи щемливу порожнечу в грудях. Я розтоптала його почуття, а він продовжує дбати, оберігати. 

– Вибачте мене, – неприємним фальцетом озвалася я. – Заради всього святого, якщо зможете, то вибачте. 

Легран налив потрібну дозу в склянку, хлюпнув туди води з графина, простягнув тару мені. 

– Обговоримо твою поведінку, коли наркотик вивітриться, – буркнуло начальство. – Зараз невідповідний час.

 Я відчула, що знову плачу. Сльози течуть по щоках, у грудях клекоче від стримуваних схлипів.

 – Це не виправдання. – Мене трясло, але я продовжувала бурмотіти вибачення, розуміючи, що мовчати вже не можу. – Я не мала права так говорити з вами… 

– Мене лякають твої перепади настрою, – похмуро промовив метр. 

– Мені соромно, – заплющивши очі, з почуттям вимовила я. – Я така винна. Я… Як я взагалі могла таке говорити… 

Я відчула, як метр сів поруч. Тяжка рука лягла мені на плече. О небо, він ще й втішає мене. Та мене придушити мало, а він втішає. 

– Напад самобичування? – Усмішка в голосі. – Не варто. Я теж був неправий. 

– Ні–ні. – Я глянула на Леграна. – Ви говорили все правильно. Це рефлексія за минулим, я перенесла досвід із минулого на вас. Я давала вам надію, я бездумно порушила заборону лікаря, я образила вас, я… Я винна перед вами. Дуже–дуже винна. Ви були такі добрі до мене, ви... жодного разу не дали приводу думати про вас погано, ви... Я прошу вас пробачити мені. Якщо зможете. Я… 

Я відчула, як пальці Леграна торкнулися моєї руки. 

– Я теж відзначився, – сказав метр. – Я бачив, що ти була не в собі увечері, але проігнорував цей факт. Бачив твою неосудність вранці, але піддався емоціям.

 – Я не мала таке вам говорити. Я не знаю, як у мене взагалі язик повернувся. 

– Ну, Флін вніс у це питання деяку ясність, – підводячись, заявило начальство. 

Потім Легран показав на склянку в моїй руці. 

– Пий у тебе сильний жар. 

Я почала пити ліки, клацаючи зубами по краю склянки. Легран підкинув дров у камін. Зняв і повісив на спинку стільця свій сюртук. 

– І, Ноаріс, я вимагаю, поверніть назад мого заступника, – не обертаючись до мене, сказав Легран. – Перекривайте свій водоспад і закінчуйте колупати старі душевні рани. Я не виношу жіночих сліз та істерик.