Розділ 16

Ранок почався не з горна. Точніше, для всіх навколо нього родимого, але в цей час я вже корчилася в ліжку, проклинаючи свою поїздку в пароциклі. Вчорашня нерозсудливість вилазила мені боком. Якісно так вилазила, болісно, ​​і горезвісним «боком» служила моя рознещасна нога. Звук горна я зустріла стійко. Ага! По стійці смирно, під теплими струменями в душі. Потім зробила струмені гарячіше. Нічого. У кімнату я повернулася зла, мокра, кульгава і розбита. День обіцяв бути довгим. Лаючись, чортихаючись, спотикаючись і охаючи, я доповзла до письмового столу. 

Там, у його захаращених надрах, у компанії старих ручок, кнопок, скріпок та іншого мотлоху причаївся флакон із знеболюючим. Гидка, в'язка гидота з нудотним смаком, від якого зводить зуби і псує настрій на решту дня. Але ефективна та безпечна. Підібрати мені потрібні ліки вдалося після довгих років спроб і помилок, йдучи тернистим шляхом дослідника. 

Від однієї мікстури я засинала на кожному кроці, від іншої «бульбашила» життєрадісним висипом і розлякувала оточуючих у радіусі кілометра. Ця ж мерзенна жижа допомагала і ніякої шкоди мені не завдавала. Я потрясла вміст пляшки і з сумом визнала, що доля сьогодні обрала мене як снаряд для гри в м'яч. 

Пінок перший – мікстура закінчувалася. Залишок прилип до дна і залишати затишне житло з темного скла відмовлявся. Пінок другий – решта була прострочена. Я зі стогоном опустилася на стілець і почала згадувати народні методи боротьби з болем. На думку спала стара пісенька з дитинства, колись вона мені допомагала. Заспівала. Ні. Це в дитинстві ефект плацебо працює, а в цинічній зрілості віра у чудеса відсихає, як рудимент. Навіть у мене відсохла, хоча ці «чудеса» справно бігають до мене на заняття. 

У школу я вирушила зовсім розбита і неабияк запізнилася. Години на чотири, не менше. Повільно тягнучи своє змучене тільце до актової зали. Так. У нас незабаром свято. У всіх незабаром свято. А в мене так взагалі салют із канонадою, від болю, он, аж зірки з очей сиплються. Всю дорогу я репетирувала безтурботну посмішку, і вона мені вдавалася. Так! Я навчилася маскувати гримаси болю під виглядом невимовної радості. Тиша в коридорах школи, мене збентежила. У коридорах було особливо тихо. І бачить небо, я знала, в чому, а точніше, в кому причина. Саме довгаста постать у чорному, що час від часу меготіла в коридорах. Саме вона викликала у всіх мешканців Ергейла бажання пірнути під плінтус або розпластатися на стіні, зливаючись зі штукатуркою. 

Очевидно, сьогодні цей «хтось» був особливо в ударі. Передчуваю, як проведу цей день, намотуючи власні нерви на маховик самодурства свого начальства. Чудово! Ось просто чудово. У бальному залі мене зустріла меса Пелпроп. Смикана і стривожена, з купою паперових квітів у кігтистих руках. 

- Все добре ме-ме-са? – уточнила в мене жінка, коли я пошкандибала до неї.

 - Так? А що, мій вигляд викликає занепокоєння? – бадьоро уточнила я, борючись із запамороченням від болю.

 - Ви дуже бліда, - задумливо простягла Магда, вивчаючи мою напівнепритомну персону. - Блідіше, ніж зазвичай. 

- Так? - Я дошкандибала до стільця і ​​з блаженством впала в його жорсткі обійми. Хоч на цвяхах, аби сидіти. - Це я з пудрою переборщила. 

Магда знову кивнула, від чого хитнулися її величезні вушка, прикрашені масивними сережками. Кумедне видовище. А ще я зловила себе на думці, що зовсім уже не реагую на різницю між людьми і нелюдьми. 

- Ми вже почали прикрашати зал, як ви й задумали, – продовжила блекати Магда. - Зараз ще меблі занесемо, гірлянди розвісимо. 

Я кивала месі Пелпроп, розглядаючи зал із щирим захопленням. Днями ми з Магдою все обговорили, і я навіть зробила пару начерків для кращого розуміння моєї ідеї. В обговоренні брала участь і Міккі, та інші дівчата з гуртожитку. Кожен зробив свій внесок, кожен придумав все, що зараз збиралося в загальну картину. Декілька учнів переносили картинки на вікна залу, інші розвішували кулі та фігурки зі скла. 

Паперові квіти рясніли в кутках, у величезних плетених вазах. Мішура іскрилась у денному світлі. Можна тільки уявляти, як це все засяє у світлі газових ламп. Все поголів'я Пелпропів старанно різало папір, вирізаючи моторошні подоби сніжинок. Пелпроп з налитими кров'ю очима ламав голову над тим, як розплутати електричну гірлянду. Робота вирувала і кипіла. Але найбільше мене тішилв блиск в очах учнів. Діти збуджено обговорювали майбутнє свято. Дівчатка шепотіли про вбрання, хлопчики… за хлопчиками доведеться стежити особливо пильно. 

- Навіть не вірю, що у нас буде справжнє свято на честь рівнодення, - теж озираючись на зал, зітхнула Магда. 

- У сенсі? - Я теж почала вирізати сніжинки, натхненна злагодженою роботою рогатого сімейства. - До цього ви святкували його якось інакше? 

- До цього святкування замінювала вечеря в їдальні, де подавали пиріг з яблуками, і святкове шикування, - повідомила враженій мені Магда. 

– Ви хотіли сказати, святкова лінійка? - Уточнила я. 

– Ні. Я сказала саме те, що й було, – м'яко посміхнулася мені Магда.

 А я з жахом зрозуміла, що за весь час, що готувала свято, жодного разу не обговорила його проведення з Леграном. Мені стало незатишно і моторошно. Навіть тепер, коли наші з метром стосунки змінили полярність, його гнів усе ще викликав у мені внутрішній здригання. А все так добре починалося. 

- Метр не великий прихильник веселих гулянь, - похитала головою меса Пелпроп. 

- Сподіватимемося, що він змінить своє ставлення після цього свята, – зацьковано посміхнулася я. 

Магда теж нервово смикнула губою, але відповісти їй не дали. Двері в зал з гуркотом відчинилися, впускаючи похмурого Леграна. Тепер зрозуміло причину відсутності «життя» в коридорах. З таким обличчям йдуть рубати у капусту ворога, а не спілкуватись із підопічними. 

- Пелпроп! – долинуло від дверей знайомим, сповненим роздратування тоном. – Де тебе носить, демони тебе пожери?!