Розділ 7

- Та де ж ти? - закликала я до заваленого мотлохом надр горища. 
Надра мовчали, кокетливо підсовуючи мені під ноги різного роду несподіванки. Я ось щойно зачепилася за одну з них, ледь не покалічившись ще більше. Навколо мене лежав його величність мотлох власною персоною та його безмежні володіння пилу та молі. Атракціон для мишей та радість для стариганів. І чого тут тільки нема… Втім, я знаю, чого немає – порядку. Точно, ось порядок мною не було виявлено, як я не намагалася. Але нічого, якось же розкопують сліди стародавніх поселень, що ж, я жодну бідну книжечку не розкопаю? 
- Ай! – скрикнула я від несподіванки. 
- Ліарель, з тобою там все гаразд? - долинув з дому голос матінки. 
- Так! - крикнула я, намагаючись вийняти ногу з якоїсь старої скриньки, в яку так несподівано потрапила. 
Ящик, мабуть, був радий бачити мене після довгої розлуки і відпускати відмовлявся. Але я рідко пасую перед перешкодами, тому подальші розкопки мотлоху я проводила вже в тандемі з продуктом столярної промисловості. О небо, а ось це нам навіщо? Відчуваю себе лягавою під час розкопок лисячої норки. Іноді мене бере страх, що перекриття не витримають і все барахло, звалене на горищі, звалиться на голови моїх ощадливих батьків. 
І ця ощадливість з кожним роком вганяє мене в шок, а останнім часом і у відвертий жах, бо вони нічого не викидають. А мої пропозиції перебрати речі та частину з них викинути сприймають як особисту образу. Каюся, поки я тут жила, я потихеньку вивозила частину мотлоху на смітник. Одна, під покровом ночі у старій тачці. Цікаво, а про що думали сусіди, побачивши цю картину? Кумедно. Як ще поліція до нас не навідалася? 
- О, а ось і ти! - радісно вимовила я, гуркочучи у бік скрині з книгами. 
Ящик радісно гуркотів об підлогу, зробивши мою несиметричну ходу майже ідеальною. Настали довгоочікувані вихідні, і я вирушила в гості до батьків, відмотавши всю ніч у задушливому і пропахлому сажею паровозі. А з самого ранку розпочала пошукові роботи, відшукуючи книгу із зібранням казок та легенд усього світу. Не те щоб я не хотіла користуватися бібліотекою Леграна, але просто, по-перше, добре мати хоч якийсь посібник під рукою. А по-друге, знаючи метра, можна легко втратити доступ до книг, як і отримати його. Краще перестрахаюся. 
- Ти так і не пояснила, навіщо тобі ця книга з казками, - піднявшись сходами, спитала мене мама. 
- Я ж з дітьми працюю, - обійнявши величезну книгу, пояснила я. – Ось, вирішила пам’ять освіжити. 
Не буду ж я говорити, що книгу взяла як науковий посібник для кращого розуміння нового світу та його законів. А що? Як виявилось, у цих дитячих історіях правди було більше, ніж у всіх наукових трактатах разом узятих. Матінка зітхнула, і я почула звук її кроків, що віддалялися. Я ж задумалась над тим, як витягти свою кінцівку з чіпких обіймів скриньки. Після потрясань та танцювання ситуація не змінилася і предмет-обіймашка залишився на колишньому місці. Треба його чимось підчепити. Я озирнулася на всі боки. О! Саме те, що потрібно! 
- І як же це ти так втрапила? - почувся сварливий голос за спиною. 
Я, вже звикла до всяких несподіванок, обережно випросталася, стискаючи в руці відірвану ніжку від стільця. Головне не лякатися раніше, судячи з голосу, воно не дуже велике. А щодо агресивності? Отже, тягнемо час. І я видала геніальну у своєму ідіотизмі фразу: 
- Хто тут? 
– Я, – вирішив не відставати від мене в ідіотизмі хтось. 
Я різко розігнулася і побачила дідуся, що сидить на балці під дахом. Маленький, якщо порівнювати, схожий на гнома. Бородатий, відгодований, з нахабною фізіономією та лукавими, блискучими вічками. 
- Ой-ой, налякала! - вдавано злякався незнайомець, торкаючись моєї «зброї». 
– Ти хто? - все ще утримуючи свою зброю, зітхнула я. 
- Ух, - знизав плечима дідок. - Чи забула? 
Ем. А що було згадувати? Я ще раз глянула на незнайомця на ім’я Ух. Ні, знайомих рис не спостерігаю, а якщо врахувати, що раніше я бачила тільки маски, то й напружувати мозок не варто. 
- А маю пам’ятати? - Опускаючи руку, уточнила я. 
- Ось завжди так, - зістрибуючи з балки, промовив дідок. 
Він зістрибнув, а на підлогу приземлився вже величезним чорним котом. Моїм котом! Моїм пухнастим і зухвалим Найтом. Який спав у мене в ногах, ганяв мишей і любив свіжі вершки. Кіт пройшовся по підлозі, мазнув по краю моєї спідниці хвостом і знову обернувся стариком. 
- І в що ж ти встрягнути встигла, бідося ти наша? - зітхав той, кого я вважала домашнім улюбленцем.
 Я повільно сіла в розкриту скриню зі старим ганчір’ям. Думала, що побачила за ці дні досить чудес, але чомусь усвідомлення, що мій домашній кіт був не кіт, мене спантеличило. Що за відкриття ще на мене чекають? Нічні вази, квіти в букеті, павучок над каміном? Мені вже страшно виходити на подвір’я, раптом дерева в саду потягнуть до мене рученята. 
- А… - спробувала я висловити хоч одну думку словами. 
Думка висловлюватись відмовилася. Дідок сів поруч зі мною, на край скрині, лукаво підморгнув і промовив: 
- Домовик я, горе. Живу тут. Ухом кличуть. Чого дивишся як на чумного? Ти мене Найтома називала. 
- Дуже приємно, - прошепотіла я. 
- Я бачу, як тобі приємно, - посміхнувся дідок. - Розповідай, що це з тобою сталося. З якого часу ти у нас маг? 
Сама не помітила, як виговорила Уху всю історію свого несподіваного переродження. Може, далися взнаки потрясіння, пережиті за ці дні, а може, те, що цю істоту я колись вважала своїм котом, з яким звикла ділитися наболілим. Ух слухав і кивав, зітхав, хапався за серце і хмурився. 
- І звідки на тебе ці напасті беруться? - зітхнув домовик, встаючи з краю скрині. - Поки не ходила, то хоч спокійно жилося, а потім... 
- Можна легко і просто зробити мене знову неходячою, - знизала я плечима. - Пару влучних ударів по ногах і все. 
- Ага. По шиї б тобі кілька влучних ударів, щоб мізки на місце поставити, - прокряхтів Ух, встаючи біля моєї ноги. - Неходячою її зробити... Мені б щасливою тебе зробити.
     Ух знову зітхнув і схопився за ящик на моїй нозі. Пихкаючи і крекчучи, домовик почав тягнути його з моєї ноги, я, як могла, допомагала йому, висмикуючи ногу на себе.
 - Щастя поняття розмите, - із сопінням промовила я, відхиляючись назад. - У кожного воно своє. Я на своє життя не скаржусь. 
– Це мрії у кожного свої. А щастя, воно завжди одне, - у тій же тональності, що й я, сопів Ух. - А я тебе щасливою ніколи не бачив. 
- Неправда, а як же весілля? - Огризнулася я. 
- Ха! Та ти про кохання з дитинства мріяла, - розреготався Ух, здираючи з моєї ноги трикляту ємність. - А цей охламон, просто виявився спритнішим. Ти ж наївна була, як дитина мала, тільки за книгами життя й знала. Наспівав тобі про любов неземну... 
- Ліа! - пролунав голос мами. - Спускайся, чай готовий. 
Ух знову сумно зітхнув і, похитавши головою, пішов до сходів. 
- Ех. Пішли вниз, – зітхнув домовик. - А то твоя мати волатиме, поки ти не спустишся. Все одно побалакати не дасть.
Ми з Ухом спустилися з горища. Я з книгою, Ух знову в котячому вигляді. Матінка щосили гриміла посудом, виставляючи на стіл солодощі. Пахло здобою та варенням. На столі стояла ваза з величезним букетом хризантем. Я люблю ці квіти, яким відведено роль провідників перед приходом зими. Останні строкаті плями на почорнілій і розкислій землі. Сівши за стіл, я блаженно вдихнула аромат квітів - терпкий, гіркуватий, складний, його важко назвати квітковим, але це в ньому мені і подобалося.
 Цей строкатий оберемок радував око, а листя, що кружляло за вікном, тільки посилювало відчуття щастя. І рідний дім, і рідні і найближчі поруч, ми знову разом, як у тому далекому дитинстві, де крім них не було нікого в моєму маленькому світі. Щастя. Воно розлилося в душі, наповнило до країв, виплеснулося назовні і затопило світ навколо. Звуки тихіше, кольори глуші. А перед моїми очима не хризантеми, а троянди. Темні, майже чорні на довгих стеблах із запискою, вкладеною в пелюстки. І я тремтячими пальцями розкриваю конверт, читаю послання. І моє серце б’ється сильніше, фарба обпалює щоки, душа готова парити високо в небі, і я, не стримуючись, кружляю по залі, обійнявши букет. Я щаслива, я закохана, я кохана. 
- Ліа? - голос батька пролунав какофонією у цьому кришталевому світі. - Що з тобою?
 Міраж луснув і розсипався, повертаючи світові аромати та фарби осені. Холодно, самотньо, боляче. Не моє життя, не моя пам’ять, не мої радість та щастя. Та що ж це робиться? Потрібно поговорити з Леграном одразу ж після приїзду. 
- Ліа? - Тепер батько злякано вдивлявся в моє обличчя. 
- Все гаразд, - нервово посміхнулася я. - Голова паморочиться іноді. 
Я обернулася до переляканої матінки, до завухлого Уха. 
- З якого це часу у тебе голова паморочиться? - стурбовано видихнула мама, насуваючись на мене в пориві нещадного піклування. 
- Мам. Я просто втомилася, - звично ховаючи тривогу за безтурботністю, озвалася я. - Усю ніч у поїзді, потім на горищі. Пил, задуха… 
- Ти надірвешся на цій своїй роботі, - похитала головою матінка. – Я просила і попрошу знову. Повернися додому, Ліа. 
- Не варто, - тихо промовила я, розливаючи чай у чашки. - Ти сама знаєш, що не варто робити. 
- Та хто їм взагалі дав право тебе засуджувати? - здійнявся батько. - Ти прийняла рішення та використала законне право! 
Від надлишку почуттів він навіть по столу грюкнув долонею, через що вазочка з варенням перекинулася, заливаючи білу скатертину липким варенням з малини. Я обережно взяла батька за руку, стиснула, намагаючись заспокоїти. Права, закони, що вони означають там, де панують середньовічні підвалини? 
- Мені добре у столиці, мені подобається моя робота. У мене все добре, – з натиском повторила я. 
- Може, ти все ж таки розкажеш, що трапилося у вас з Патріком? - Обережно почала мама, витираючи розлитий джем. - Ми не питали. Але... 
- Мам. Нема чого обговорювати, – безтурботно посміхнулася я. – Просто не склалося. Таке буває. 
- Буває, - зітхнула матінка. - Але щоб отак жили, жили, а потім ти поїхала! У вас все було так добре. 
– Було. І перестало, - зітхнула я, відгороджуючи від усіх чашкою з гарячим чаєм. 
Мама ще щось хотіла запитати, але батько грізно зиркнув на неї, і подальші розпитування було припинено. Тільки Ух сидів на підвіконні і сумно зітхав, хитаючи головою. Він один знав, що вийшло насправді, адже це йому я виплескувала свій біль та образи, притискаючи до грудей рідного та коханого кота. Ось, краще тримати все в собі, бо не знаєш, перед ким душу відкриваєш. 
Ми мовчки допили чай, прибрали зі столу, і я, бажаючи відволіктися, вирушила на невелику прогулянку рідним містечком. Погода вже не тішила теплом і яскравим сонцем, краєвиди повільно втрачали строкате забарвлення, дедалі більше сіріли і нуднішали. Доріжка петляла пустельними вуличками з низенькими, накритими дерном будинками. Там, у шумному і такому величезному місті, вирувало життя, гриміло і дзвеніло свистками та клаксонами. Носилися пароекіпажі вулицями, штовхався натовп, що поспішав у справах. 
Тут же час завмер. Чадили пічні труби в будинках, цокали копитами коні, запряжені в вози та підводи. Іноді проїжджали особливо освічені городяни велосипедами. І все, тиша, спокій ... нудьга. Старе містечко на околиці імперії, світ, який живе за своїми традиціями та законами. Світ, де всі про всіх все знають, світ, де всі живуть за одними правилами. Світ, у якому я завжди була чужою. Мені нудні були плітки та пересуди сусідок і подруг, їхній нудний побут та дрібні прагнення. Я мріяла побачити світ, вони хотіли домогтися схвалення сусідів. Я шукала кохання та романтику, вони наречених при грошах. Смішна Ліарель, дурна з головою, що застрягла в рожевій хмарі, якою смішною я здавалася їм тоді. Якою зіпсованою здаюсь, мабуть, тепер.
Тумани тяглися над землею напівпрозорими кучугурами, пожухле листя шаруділо від поривів холодного вітру, його дихання пробиралося в рукави і під шарф, він норовив то задерти спідницю, то зірвати капелюшок з голови. І мені раптом здалося, що вітер бавиться зі мною, кидаючи під ноги вихори листя, ніби це не бездушна стихія, а жива, наділена душею істота, яка прагне моєї уваги. 
І я посміхнулася невидимому пустуну, стежачи за його забавою. Потім сама не розуміючи навіщо, підняла листок із землі і підкинула. Мені захотілося, щоб і його закружляло у хороводі із побратимами. І черговий порив вітру підхопив кленовий «одяг» і почав піднімати його вгору, назустріч сонцю. Шурхало листя на деревах, гули протяги на вулицях, і в цьому наборі звуків мені почувся голос. Тихий, ледь відчутний.
 - Ліарель… - промайнуло над головою і стихло. 
Я перелякано обернулася, шукаючи поглядом джерело голосу. Нікого. По шкірі побігли мурашки страху, стало моторошно і незатишно на безлюдній дорозі. Або я божеволію, або ... Або додому треба йти. Вирішено, ширший крок і швидше до рідних стін. Але коли мені це щастило? 
- О, Ліарель. Як ти, душечка? - спираючись на ковану огорожу свого дворика, заспівало головне джерело пліток містечка. 
Меса Квірлі заміняла тут і телеграф, і телефон, і всі друковані видання гуртом. І догодило мене зупинитися біля її хвіртки. 
- Добрий день, - відповіла я. - Добре, меса. Дякую, у мене все гаразд. 
- Як життя у місті? - лукаво мружачись, промовила наша пліткарка. - Заміж не збираєшся? 
- Живу добре і псувати своє життя знову не збираюся, - зі сміхом зізналася я. 
- Ну так, ну так… - заспівала дама. - На волі та далеко від рідних воно веселіше. Веселше.
 Я нічого не відповіла, тільки задумливо глянула на затягнуте хмарами небо. Про що говорити? Що доводити? Свою чесність та моральність? Кому? Тим, хто міряє всіх за своєю міркою? 
- А в дитинстві така тиха була, - похитала головою жінка. - Я говорила твоїй матері, не доведе до добра освіта. Де це бачено, дівчина з хлопцями разом навчалася. 
- Так закон до цього вже років з п’ять діяв. І не одна я така, – з усмішкою промовила я. - Чи краще жити і навіть читати не вміти? Все життя біля печі з тістом поратися? 
- Пристойній дівиці і читати необов’язково, - доконала мене своєю логікою меса. - Сім’я, ось головна гордість жінки. 
Я посміхнулася. І хто це мені каже? Та, на чийого чоловіка так схожий син сусідки. Ха-ха! Але ж це не доведено, про це не говорять вголос, і сім’я продовжує своє псевдоіснування. Зате, як усі, без скандалів. 
- Усього доброго, меса Квірлі, - сказала я і пішла далі. 
Вона ще дивилася мені услід, поки я не завернула за ріг. Осуд. Як часто я бачу його в очах мешканців містечка. Ха, свята безгрішність із загоном скелетів у кожній шафі. Як вони пишаються своєю моральністю, як випинають доброчесність, як люблять мірятися репутацією. Як багато я знаю про їхні мерзенні таємниці, як добре мені відома їхня справжня личина. Легко спостерігати життя інших, коли тебе вважають порожнім місцем. 
Що таке дівчинка-інвалід, яка днями просиджує біля вікна? Кому вона цікава? Хто її помічає? Дута чеснота, дешевка з тонким шаром позолоти, сім’ї, що кишать таємницями, як старий матрац клопами. Але що таке гріх, якщо він надійно захований за стінами рідного дому? Якщо про нього не знають, не говорять, не обговорюють. Сховайте свою ваду, сховайте її від сторонніх очей, грішіть, але таємно, щоб ніхто не знав, і сміливо вішайте медаль «За чесноту» на груди. А якщо вам страшно, що хтось дізнається про вашу таємницю або запідозрить її наявність, сміливо тикайте пальцем у побратима, шукайте і обговорюйте його грішки, старанно відводячи тему від себе. Ось таким громовідводом я стала для місцевих. 
І справді, що таке чоловік пияка або вітчим розпусник, коли є Ліарель, яка попрала вікові підвалини і заявила про своє законне право бути вільною. Не захотіла ділити життя з тим, хто зрадив. Не почала гробити час на те, що вже неможливо відродити. Я не злюсь на них, мені їх шкода. Як, мабуть, страшно жити в страху перед засудженням оточуючих? Страх… повідець, що намертво приковує нас не до того будинку, не до того життя, не до того заняття. Не до того чоловіка. Ми так боїмося засудження, що готові терпіти будь-які поневіряння, аби залишитися в касті уявної чесноти. 
Що ж, це вибір кожного. Але незадоволеність власним життям все ж таки дається взнаки. Біль, туга, зневіра. Вони рояться в душі і просять виходу, прориваючись назовні буркотливістю та злістю. І вони тільки міцнішають, варто побачити того, хто плисти за течією не погодився, хто вибрав інший шлях і сам будує своє життя. Його приклад викликає заздрість, злість і бажання заштовхнути вискочку в прийняті рамки. Щоб його приклад не пробуджував у душі тугу, щоб не згадувати раз-по-раз про своє загроблене життя. Адже так добре бути як усі, нехай усі довкола і нещасні…
Настрій зіпсувався остаточно. І я пішла додому. Краще витрачу весь день на спілкування з батьками, ніж погроблю його на розвагу місцевих пліткарів.